25 листопада 2025 року
Дорогий щоденнику,
Я скасував весілля. Так і звучить правда. За дві (!) тижні до запланованої дати, яку ми обговорювали довго, підбирали місце, планували все до дрібниць. Не треба уточнювати, що вже все було підготовлено: зал у центрі Києва заброньовано, оркестр репетував репертуар, фотограф склав таймлайн на кожну хвилину, сукня висіла в шафі біла, акуратна, саме та, яку я уявляв з першого погляду. Навіть квартиру вже знайшли світлу, невеличку, але затишну, куди планували переїхати одразу після церемонії і розпочати «нове життя».
Чому я все це відмінив? Тому що мій майбутній чоловік, Олександр Коваленко, раптово вирішив, що може підняти на мене руку.
Не зрозумійте мене неправильно ми релігійні люди. Дотримувалися скромності, не порушували традицій, не торкалися один до одного. Наші зустрічі були ввічливими, шанобливими, у межах звичної церковної етики. Я справді вірив, що переді мною чоловік, здатний створити сімю на засадах гідності, доброти й взаємної підтримки.
Але в один, здавалося б, буденний день, під навалою стресу, повязаного з підготовкою, він, ніби вирвався з ланцюга, підвищив голос. Спочатку крик, різкий, гучний, зовсім не схожий на його звичний спокійний тон. Через секунду дзвінка ляска. Справжня. Від якої в очі затуманилося.
Так, ви не помилились. Той самий випускник престижного Харківського університету, той самий «зразок для наслідування», серйозний вчений, інтелігент, людина, про яку всі говорять, взяв і вдарив невесту за два тижні до весілля. Ідеал, правда?
Справжнє обличчя вийшло назовні. Можливо, воно завжди було там, лише сховане під маскою порядності, благочестя та шанобливості. У момент гніву він показав, ким є насправді. І, на жаль, не тим, хто здатний захищати і берегти.
Чи можу я сказати, що частково радий, що це сталося? Так. Хоч звучить жахливо, я, здається, врятував себе. Краще побачити монстра до шлюбу, ніж жити з ним усе життя, боючись кожного його кроку, кожного подиху.
А що сталося після скасування церемонії? Не починаю. Це справжній вир емоцій, звинувачень, питань, безперестанних розмов з сусідами й знайомими. Скажу лише одне: мені надзвичайно важко. Я розбитий. Потрібна терапія. Іноді здається, що треба прийняти сильне заспокійливе, можливо, навіть назавжди, аби не відчувати цю безмежну біль.
Тепер я відчуваю себе соромом для родини, ніби це я щось зруйнувала, ніби я мала терпіти, ніби це моя провина, розумієте? Моя душа розбита на тисячі крихітних уламків. Живу в густому тумані, наче все навколо відбувається не зі мною. Біль глибокий, у самій суті мого «я». Час від часу ловлю себе на думці, що хочу зникнути, розчинитися в повітрі, зникнути з цього світу, де так мало співчуття та розуміння.
І все ж я не випадково вирішив записати це. У цьому записі є важливе послання. Якщо ти, хоч за хвилину до весілля, відчуваєш, що обрана людина не вміє контролювати себе в кризі,
якщо бачиш, що він схильний до вибухів гніву,
якщо існує хоча б мізерний шанс, що він піднесе на тебе руку,
стань і скасуй усе. Просто зупинись. Дістань стопкнопку.
Не важливо, скільки грошей витрачено (тут уже кілька тисяч гривень). Не важливо, скільки людей будуть незадоволені, шоковані чи розчаровані. Не важливо, що скажуть родичі, сусіди, друзі.
Мені здається, розумніше зупинитися на мить, ніж потім стати жінкою, яку бють з першого дня шлюбу і, можливо, до кінця життя.
А про мене? Я не прошу співчуття. Я лише буду вдячний, якщо хтось помолиться, щоб я зміг одужати, щоб колись знову відчув себе цілісним, щоб одного дня створив сімю. Справжню. Ту, про яку мріють усі жінки. Сімю, де любов це ніжність, а не страх. Де рука для підтримки, а не для удару.
Можливо, колись я знову повірю в кохання.
Урок, який виніс: краще довіряти інстинктам і зупинитися, ніж залишитися в пастці, де болішає не лише серце, а й душа.
