Я стану бабусею… Але як змиритися з тим, що вона старша за мого сина на 12 років?
Іноді, особливо після розлучення з Антоном, мені хочеться просто зникнути. Втекти подалі від усіх — від сусідів, подруг, родичів, навіть від власного відображення у дзеркалі. Затихнути, щоб переосмислити все, дати змученому серцю тишу і шанс на нове життя.
У такі моменти я беру книгу, закутуюся в плед, влаштовуюся на дивані в новій квартирі, придбаній після поділу майна, і просто насолоджуюся свободою. Син рідко заходить до мене — Валерій, мій єдиний, нещодавно відзначив своє двадцятип’ятиріччя. У нього робота, друзі, своє життя. Він мене не турбує, не вимагає уваги. І я за це вдячна, хоч іноді відчуваю невимовну самотність.
Сім місяців тому до сусідньої квартири переїхала Надія. Жінка з сильним поглядом і ніжною усмішкою, років тридцяти. З першої зустрічі вона мене вразила — ввічлива, душевна. Ми швидко подружилися. То вона мене запрошувала на каву, то я її — на бокал вина.
Виявилося, у Надії було непросте життя: два розлучення, викидень, безпліддя. Кожного разу, коли вона про це згадувала, в її очах були сльози. Але головне, вона мріяла не просто про дитину, а про міцну родину, про чоловіка, який був би поруч і в горі, і в радості.
Я, з висоти своїх років, намагалася її переконати. Казала, що не обов’язково шукати кохання всього життя — можна знайти просто хорошу людину, яка підходить як донор, і народити для себе. Головне — дитина. А чоловік… ну що ж, вони приходять і йдуть. Але Надія була непохитна. Їй потрібна була не лише материнська, а й подружня любов.
І ось, на Миколу — мій день ангела — я запросила лише Валеру. Нам потрібно було спокійно поговорити, адже він щойно розлучився з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого — багатого, старшого, «перспективного». Валера переживав, і мені довелося підбирати для нього слова, втішати, нагадувати, що все ще попереду.
І раптом… у двері подзвонили. На порозі стояла Надія з розкішним букетом. Ми з Валерою запросили її увійти, влаштували теплий вечір у трьох. Їли, пили, сміялися. Валера, вперше за довгий час, залишився у мене ночувати. Я була щаслива — мій син, нарешті, посміхався.
Пройшли тижні. Валера став частіше приходити. Надія — навпаки, віддалилася. Але вигляд у неї був інакший — якось світліший, спокійніший. Коли я запитала, чи не трапилося щось хороше, вона загадково посміхнулася і сказала: «Можливо. Поки рано говорити».
А потім настав День святого Валентина. Вранці Надійка зателефонувала: «Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день». Увечері я побачила, як вона повертається з величезним букетом фрезій. Одна. Ні чоловіка, ні проводжання. Мені стало трохи прикро за неї.
Через кілька хвилин задзвонив дзвінок у двері. Я відчинила — і переді мною стояв Валерій. За його спиною — Надійка. Вони обидва ніяково переглянулися, і Валера, відкашлявшись, видихнув:
— Мамо… вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкосилися ноги. Ця Надія? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій я радила не зволікати, народжувати, шукати донора… А виявилось, донором став мій син.
Боже, до чого ж я її підштовхнула… І як тепер прийняти різницю у віці — їй 36, йому 24. А я ж щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сиджу у тиші і думаю: як бути? З одного боку — онук чи онука. Радість. З іншого — шок і біль. Але ж серце… воно теж хоче тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Мабуть, мені доведеться вчитися прощати. Змирятися. І згадувати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо в ньому з’являється дитина — значить, воно триває.
