Коли я побачила Олену через багато років — у парку, з дитячим візком, — серце болюче стиснулося. Вона була такою ж спокійною, гарною, з ясним поглядом, ніби не змінилася. Але в її очах з’явилася якась нова ніжність, глибина… Ми заговорили, як колишні однокласниці, хоча в школі майже не спілкувалися. І раптом вона промовила:
— Хочеш, розповім, як я усиновила доньку чоловіка, який обрав не мене?
Я слухала, не дихаючи.
— Це було шість років тому, — почала Олена. — Мені щойно виповнилося двадцять три, я поїхала у відрядження на Схід, працювала в будівельній фірмі. Богдан був водієм у тій компанії. Два роки старший, усміхнений, із завжди забрудненими руками і добрими очима. Ми часто бачилися — на об’єктах, у машині, між поїздками. І одного разу, після довгої розмови, я зрозуміла — усе, пропала. Мені вистало одного дня, щоб усвідомити: саме такого чоловіка я шукала все життя.
Коли відрядження закінчилося, ми обмінялися номерами. Він не подзвонив. Тиждень, другий — мовчання. Тоді я набралася сміливості й подзвонила сама. Ми домовилися зустрітися в його місті. Він пообіцяв відвезти мене в Карпати… Я була на сьомому небі від щастя. Ми гуляли, пили каву в маленькій кав’ярні й просто говорили. Зрозуміло, ніщо нас не розлучить.
А потім — тиша.
Я дзвонила, писала, але він ніби зник. Я не могла зрозуміти, що сталось. Біль душив, але я не здавалася. Через тиждень взяла вихідний і поїхала в його селище. Знайшла його будинок, постукала. Він вийшов, збентежений, втомлений і… чужий.
— Вибач, — сказав він. — У мене є дівчина. Ми тоді були на межі розриву, я думав, що все, але… ми помирилися. Наше весілля через місяць. Вона проти того, щоб ми спілкувалися.
— Я зрозуміла. Щастя вам…
Я пішла, ледве стримуючи сльози. Потім не стримувалася — плакала вночі, на роботі, у транспорті. Він снився мені щоночі. Я розмовляла з ним уві сні, розповідала, як люблю, як чекаю. Я не могла дивитися ні на одного чоловіка. Для мене їх не існувало. Я все чекала… чекала, що доля дасть мені ще один шанс.
Минуло три роки.
Одного разу у стрічці соцмереж я натрапила на його профіль. Рука тремтіла, коли я набирала повідомлення. Нічого особливого — просто “Привіт, як справи?”. Відповідь прийшла майже миттєво. Він не приховував: дружина померла від хвороби, залишивши йому дворічну доньку. Богдан був розгублений, зламаний, сам виховував дівчинку.
Я не знала, що відповісти. Просто написала: “Приїжджай із донькою до мене в гості. Провітритесь.”
Вони приїхали.
Маленьку звали Соломійка. Вона відразу потягнулася до мене — простягала рученята, кликала “мамо”, ховалася за мене. Богдан ніяковів, вибачВін дивився на мене вдячно, і в цю мить я зрозуміла — моя любов не була даремною.
