Два роки тому я почав пакувати валізу свою і сина. У машину встановив автокрісло, взяв невеликий обігрівач, щоб усе було в порядку. Їхав у Київський районний суд за рішенням про опіку.
За кілька годин я вже їхав до кімнати свого хлопчика. Це був день нашої зустрічі. Усі ті сім днів перед цим я щодня долав по 60 кілометрів у кожен бік, щоб побачити його і повернутися додому. Довгий, втомлений тиждень.
Тоді він був зовсім крихітний. Я клав Марка на живіт і мріяв, що він вже в мене. Що він мій син по крові. Мабуть, і він відчував те саме бо був спокійний, тихий у ті миті.
Ті, хто всиновлює дітей, називають це “Днем Лелеки”. Коли в родині з’являється новий, довгоочікуваний малюк, усі щасливі. Батьки знаходять новий сенс у житті, а дитина отримує шанс на звичайне дитинство, на можливість мати родину, любов і турботу.
Мені знадобилося кілька місяців, щоб прийняти доньку як рідну, полюбити її серцем. А з Марком усе сталося враз він одразу зайняв місце у моєму серці, і вдома йому вже було затишно. І до сьогодні не можу осягнути, як його біологічна мама змогла наважитись на це відмовитись від сина навіть без прощального погляду? Можливо, якби вона просто один раз подивилась на нього, усе було б інакше. Його неможливо не любити. Мабуть, так і мало бути він просто мусив потрапити саме до мене.
Я завжди казав, що це мій дитина-щастя. Він має особливу харизму. Хай зростає щасливим. Мій Марко. Для мене велика честь бути твоїм батьком.
Сьогодні я зрозумів одне: наше щастя це не випадковість, а дар, який слід цінувати щоденно.
