Я народила трійню, а чоловік злякався й втік навіть з пологового мене не зустрів.
Трійнята?! Ох, Валентино Миколаївно, ви справжня героїня! Усім здорові хлопчик і дві дівчинки! Це справжнє диво!
Я лише мама, усміхнулася я крізь серпанок втоми, намагаючись зрозуміти, що сталося за останні вісімнадцять годин.
Диво ж одночасно стало й джерелом тривоги. Перші дні в пологовому пролетіли, неначе туман, між виснаженням тіла і безмежним щастям.
Я лежала на твердому ліжку лікарні, намагаючись відновити сили після важких пологів, і уявляла, як Федір уперше побачить наших малюків. У голові вже стояв Левко з його ясними очима, а дівчатка темноволосі, як я. Лікарі казали, що діти будуть передані, щойно завершать усі медичні процедури.
Наступного дня я чекала Федора, а його не було. Дзвонили в поштове відділення, просили передати записку Може, не дочекався? У колгоспі вже третій день обходять ділянки, мабуть, там і затримався.
Третій день приніс невелику посилку: банка компоту, сирники, чисті пелюшки. Однак це не був він подбала лише сусідка. На клаптику паперу було написано: «Федько знову не в домі, Валю. Дід Григорій, здається, хоче забрати тебе. Не хвилюйся, підставимо плече». Підписалися: Тетяна, Віра, Зоя.
Руки одразу стали холодними, а страх просочився під шкіру.
Лише пять днів тому я була звичайною сільською жінкою, що чекала першої дитини, а тепер матір трьох, яких навіть батько не захотів побачити. Почуття зради стискало груди.
З коридору долинув тупіт важких кроків.
Валентино, зазирнула медсестра, вас приїхав забирати дід Григорій. Сусід каже, він вже стоїть біля старого візка, біля харчоблоку.
Медсестра швидко допомогла мені зібрати речі, переодягнути немовлят. Її руки працювали впевнено, з досвідом, обережно загортаючи крихіток у тепленькі ковдри.
Тримайте, простягнула вона згорток. Це ваша старша донечка.
Я підняла на руки Марічку так я її назвала, найтихішу з трьох. Акушерка сказала, що вона прийшла на світ на дві хвилини раніше за сестру. Іншу дівчинку назвала Яриною, сподіваючись, що вона зможе вистояти у всьому. Хлопчика Левком, на честь діда.
Вийшовши на ґанок, я крокувала обережно, кожен крок віддавався тупим болем. Дід Григорій стояв біля старого візка, запряженого кобилою. Побачивши нас, він кивнув і кину ставив в сніг.
Ну що, матусю, поїдемо, сказав він, обережно беручи з рук медсестри інших двох малюків і класти їх у підготовлені покривала. Прорвемося.
Шлях наш був мовчазний, сніг густів, а дорога до села була натоптана, візок мяко ковзав між заметами. Дід час від часу тихо тягнув візок, мугикаючи собі під ніс. Ми проїхали колгоспні поля, лісосмугу, переїхали мости, і нарешті здалеку побачилася покрівля нашої хати.
Потерпи ще трохи, буркнув дід, допомагаючи мені злізти.
Діти залишилися в візку, і я боялася навіть на мить відійти. Проте треба було відкрити двері, розпалити піч.
Григорій підняв колиски, а мої руки тремтіли від втоми й тривоги. Він перший зайшов до хати, я слідом. І застигла.
У центрі кімнати стояв Федір, навколо розкиданий чемодан і речі. Він підвів голову й подивився на мене, ніби на чужу.
Ти що? мій голос звучав глухо.
Я не готовий. Не сподівався на трійню, його погляд ковзав повз мене. Ти впораєшся сама. Пробач.
Дід Григорій акуратно поставив колиски біля печі. Я помітила, як вени на його шиї нагнілись кровю.
Ти що, зовсім здурів, Федо? Залишаєш трьох дітей і дружину? його голос гримів, як грім.
Не втручайся, старий! вигукнув той і знову звернувся до справ.
Совісті нема! дід стиснув його за плече, та той вирвався, застебнув валізу.
Федо, крокнула я вперед. Подивися хоча б на них
Він бросив погляд на колиски, мовчки пройшов до дверей, переступив поріг, пройшов двір, вийшов за хвіртку і зник у заметілі, ніби його й не було.
Я впала на підлогу і відчула, як у душі щось згасає. Дихала, та в серці панувала порожнеча.
Перший рік став справжнім випробуванням, таким, яке не бажаєш навіть ворогу. Щодня я вставала на світанку і лягала аж за північ: пелюшки, бодіки, пляшечки, соски. Життя перетворилося на безкінечне коло турбот. Один годуєш другий плаче Перепеленавши трьох, знову поверталась до початку. Шкіра на руках тріскалася від нескінченного прання, а пальці вкривались мозолями через постійне викручування вологих пелюшок.
Ми виживали завдяки диву. Щоранку біля порогу зявлялося щось нове глечик молока, мішок крупи, вязка дров. Односельці допомагали без слів, без зайвих пояснень.
Найчастіше приходила Тетяна. Вона мила немовлят, вчила готувати суміш, коли мого молока вже не вистачало.
Тримайся, Валю, казала вона, майстерно загортаючи Левка. У нашому селі люди не пропадають. А твій Федір дурень. А ти щаслива. Бог благословив тобі дітьми.
Дід Григорій приходив щовечора, перевіряв, чи натоплена піч, чи не протікає дах. Якось привів кілька чоловіків, які відремонтували сарай, замінили гнилі дошки в підлозі, заклали щілини у вікнах.
Коли настали перші морози, Віра принесла шерстяні шкарпетки мініатюрні, по три пари кожного розміру. Малюки росли не по днях, а по годинах, незважаючи на скрутне харчування і важкі умови.
З приходом весни діти почали усміхатися. Марічка відрізнялася спокоєм, навіть у немовлячому віці вона дивилась на світ, ніби вже все розуміла. Ярина ж була голосною, вимогливою, часто привертала увагу гучним плачем. Левко непосидючий і цікаву, щойно навчившись перевертатися, одразу досліджував усе навколо.
Того літа я вчилася жити наново. Привязувала одну люльку до спини, іншим двом малюкам саморобний візочок, і йшла на город. Працювала між годуваннями, між пранням, між короткими уривками сну.
Федір не зявлявся. Час від часу долітали чутки, що його бачили в сусідньому селі: опухлим, небритим, з затуманеним поглядом. Я вже не сердилася на нього, не було сил гнівати. Залишалося лише любов до дітей і боротьба за кожен новий день.
До пятої зими життя поступово входило в лад. Діти підрости, ставали самостійними, допомагали один одному, гралися разом, а потім і до дитсадка ходили. Я влаштувалася в сільську бібліотеку хоч би на півставки. Щовечора приносила додому книги й читала їх дітям перед сном.
Взимку в село приїхав новий слюсар Андрій. Високий чоловік із сивиною в бороді, зморшками навколо очей. На вигляд йому було сорок, а рухи були такі, що здавався молодшим. У лютому, коли надворі мела заметіль, він зайшов до бібліотеки.
Добрий день, сказав хрипло. Чи знайдеться щось цікаве для вечірнього читання? Може, Дюма?
Я простягнула йому пошарпаний том «Трьох мушкетерів». Він подякував і пішов. Наступного дня повернувся з деревяною іграшкою в руках.
Це для ваших малих, сказав, простягнувши витесаного коника. Руки мої до столярки мають хист.
Відтоді він зявлявся регулярно: то приніс нову книжку, то іграшку. Левко прийняв його одразу, кидався до коника, хапав за руку. Дівчатка спочатку були обережніші, та згодом теж підбігали.
У квітні, коли сніг танув, Андрій приніс мішок картоплі.
Це вам, сказав просто. Добрий сорт, підходить для посадки.
Я зніяковіла, бо звикла відкидати чоловічу допомогу після досвіду з Федором.
Дякую, та я й сама справлюсь почала я.
Знаю, кивнув він. Усі бачать, яка ви сильна. Іноді прийняти допомогу теж сила.
Тоді з-за рогу викинувся Левко з палицею в руках:
Дядо Андрію! Дивись, який меч! Зробимо справжній?
Звісно! усміхнувся Андрій і присів поруч. А для твоїх сестер щось гарне теж.
Вони рушили до сараю, обговорювали майбутні вироби. Я спостерігала їх і вперше за довгий час відчула, як у душі зароджується тепло.
Влітку Андрій приходив ще частіше: допомагав у городі, лагодив паркан, проводив час з дітьми. Марічка і Ярина вже не стримували соромязливе мовчання ділилися з ним своїми секретами. А я поруч з ним відчувала спокій, без метушні і зайвих слів.
У вересні, коли діти вже спали, ми сиділи на ґанку під зоряним небом, а вдалині лунав лай собак.
Валю, сказав Андрій, дозволь мені бути поруч не як гість, а як частина вашої родини. Я люблю твоїх дітей, немов власних.
У його очах блищала щирість, без краплі сумніву. Я мовчки дивилася на зорі, згадуючи, що доля інколи забирає, щоб віддати значно більше. Треба лише дочекатися.
Пятнадцять років пройшло від народження трійні, мов мить. Наш двір змінився: міцний паркан, нова покрівля, добрий сарай із курми. Андрій збудував веранду з великими вікнами.
Тепер кожен вечір ми сиділи там разом. Левко, уже підліток, зростав під керівництвом Андрія, його руки вкрились мозолями від роботи в кузні. Марічка готувалася до вступу в педагогічний інститут, Ярина творчою, небайдужою, заповнювала зошити віршами.
Я працювала повний день у бібліотеці. Діти зверталися до мене з повагою: «Валентино Миколаївно». Часом підміняла вчителів, вела уроки літератури, ділилася думками про життя, вибір, силу духу.
Андрій став майстром на всі руки. Відкрив майстерню, де лагодив усе від замків до моторів. Левко годинами працював поруч, переймав навички, давно вже називав його «тато», а дівчатка «наш».
У день випуску Ярини, коли ми поверталися додому, хтось окликав нас. Ми озирнулися. Біля шкільного паркану стояв Федір, зморщений, виснажений, у потертій куртці. Він зробив кілька кроків.
Андрюха, виручай. До пенсії хоч десяточку пробурчав він.
Мамо, хто це? запитав Левко, нахмурившись.
Серце роздалося. Син не впізнав рідного батька.
Марічка встала переді мною, мов щит. Ярина обійняла Андрія.
Зараз, сказав Андрій, дістаючи десятку.
Федір втиснув погляд у дітей, шукаючи знайомі риси, та їх вже не було. Вони сталиТоді я зрозуміла, що справжнє багатство це не гроші, а любов і підтримка, які залишаються з нами, навіть коли тінь старих помилок розвіюється.
