Коли Марія вперше побачила дві смужки на тесті, вона сиділа на холодній кахельній підлозі ванної кімнати, стискаючи в долонях пластикову паличку, ніби від цього залежала доля світу. Навколо було тихо — навіть занадто. Лише шум крові у вухах, нерівне дихання та одне питання, що билосерце билося в голові: «Що тепер буде зі мною?»
Їй було лише двадцять чотири. Молода, амбітна, з гарною роботою у престижній фірмі у Львові, з квартирою в іпотеку і, здавалося б, життям, що по крокам йшло за планом. Дітей вона точно не збиралася народжувати найближчих п’ять років, а то й більше. І вже тим паче — не за таких обставин, не від такого чоловіка.
Він був одружений. І не просто одружений — у нього вже було двоє дітей. Дім, родина, кохана дружина… Усе було. Та ось він увірвався у життя Марії наче буря. Яскравий, дорослий, впевнений. Він ніколи не обіцяв кинути сім’ю. Навпаки — чесно казав, що дружину любить. Але якщо раптом Марія завагітніє — він «все забезпечить». Дитина буде забезпечена, підтримана, усе — на найвищому рівні. Лише не треба нічого вимагати, скандалити, розривати його життя навпіл.
Коли прийшло усвідомлення, що всередині неї — нова людина, Марія не спала три ночі поспіль. Вона розуміла: це її шанс. Що якщо зробить аборт, може більше ніколи не стати матір’ю. Вона не могла цього допустити. І вирішила — народжу. За будь-яку ціну.
Але світ виявився не готовий. Мати плакала. Сестра — єдина, хто підтримав. Брат відмахнувся, як від пилинки: «Твоє життя — твої проблеми». А батько… Батько був страшним у своїй лютості.
— Народжувати?! Від жонатого?! Без сім’ї, без чоловіка?! Ти зганьбила наше прізвище! Ти більше не моя донька!
Він викрикнув це на всю хату. І з того дня назавжди замовк. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Ані погляду в бік Марії. Він наказав усім у домі забути, що в нього є молодша донька. Мати намагалася щось сказати — він із нею тиждень не розмовляв.
Марія народжувала сама. Донечку назвали Олеся. Світленька, з великими каріми очима й ніжним смішком, від якого серце стискалося. Чоловік, від якого народилася Олеся, присилав гроші, але з’являтися не хотів. Марія знала: вони самі. І відтепер — назавжди.
Час минав. Дівчинка росла жвавою, допитливою, розумненькою. Марія працювала, тягнула все сама, намагалася бути і мамою, і татом, і підтримкою. Інколи було нестерпно важко, але Олеся варта була усього. Кожної безсонної ночі. Кожної сльози.
Через шість років її брат — той самий, що йому було байдуже — одружився. І запросив сестру з племінницею на весілля.
— Тато буде, — попередив він. — Але я все одно хочу, щоб ти прийшла. Я сам вас заберу.
Марія довго вагалася. Не хотіла бачити батька. Боялася його погляду, холодності, байдужості. Та поїхала. Заради брата. Заради доньки.
Свято було галасливе, радісне. Гості сміялися, танцювали. Марія трималася осторонь. Намагалася не потрапляти батькові на очі. Він же робив вигляд, що їх немає. Але Олеся була дитиною. Вона бігала, гралася, раділа. І в якийсь момент Марія втратила її з виду. Паніка стиснула серце.
І тоді… вона побачила те, на що не наважилася б навіть у найсміливіших мріях. В кутку зали сидів її батько. А поруч — Олеся. Вони гралися. Він щось шепотів їй на вухо, вона сміялася. Він тримав її за руку. Він дивився на неї так, як не дивився навіть на Марію в дитинстві.
Гості оберталися. Шепотілися. Усі знали, як він відвернувся від доньки. Усі бачили, як танув лід на його обличчі.
Пізнього вечора, коли свято доброІ в той момент Марія зрозуміла, що інколи саме внуки стають тією ниткою, яка зшиває розірвані сторінки родинного життя.
