Коли я побачила Олену через стільки років — у парку, з дитячим візком — серце стиснуло. Спокійна, гарна, з чистим поглядом, вона наче не змінилась. Але в її очах з’явилась якась особлива ніжність, глибина… Ми забалакали, як колишні однокласниці, хоча в школі майже не спілкувались. І раптом вона сказала:
— Хочеш, розповім, як я всиновила доньку чоловіка, який обрав не мене?
Я слухала, не відриваючись.
— Це було шість років тому, — почала Олена. — Мені якраз виповнилось двадцять три, я поїхала в командировку на північ, працювала у будівельній компанії. Андрій був водієм у тій фірмі. На два роки старший, усміхнений, із завжди забрудненими руками та добрими очима. Ми часто бачились — на об’єктах, у машині, між поїздками. І ось одного разу, після довгої розмови, я зрозуміла — все, пропала. Мені вистачило одного дня, щоб усвідомити: такого чоловіка я шукала все життя.
Коли командировка закінчилась, ми обмінялись номерами. Він не подзвонив. Тиждень, другий — мовчання. Тоді я набралась сміливості й зателефонувала сама. Ми домовились зустрітись у його місті. Він пообіцяв відвезти мене в Карпати… Я була на сьомому небі від щастя. Ми гуляли, пили чай у невеличкій кав’ярі й просто говорили. Здавалось, нас ніщо не розлучить.
А потім — тиша.
Я дзвонила, писала, але він ніби зник. Я не могла зрозуміти, що трапилось. Біль душив, але я не здавалась. Через тиждень взяла відгул і поїхала до його села. Знайшла його будинок, постукала. Він вийшов, збентежений, втомлений і… чужак.
— Пробач, — сказав. — У мене є дівчина. Ми тоді були на межі розриву, я думав, все, але… ми помирились. У нас весілля через місяць. Вона проти, щоб ми спілкувались.
— Я зрозуміла. Щастя вам…
Я пішла, ледве стримуючи сльози. Потім не стримувалась — плакала вночі, на роботі, у транспорті. Він мені снився щовечора. Я розмовляла з ним уві сні, розповідала, як кохаю, як чекаю. Я не могла дивитись на жодного чоловіка. Для мене їх не існувало. Я все ждала… ждала, що доля дасть мені ще один шанс.
Минуло три роки.
Одного разу у стрічці соцмереж я натрапила на його профіль. Рука тремтіла, коли я набирала повідомлення. Нічого особливого — просто «Привіт, як справи?». Відповідь прийшла майже відразу. Він не приховував: дружина померла від хвороби, залишивши йому дворічну доньку. Андрій був розгублений, зламаний, сам виховував дівчинку.
Я не знала, що сказати. Просто написала: «Приїжджай із донею до мене в гості. Провітритесь».
Вони приїхали.
Дівчинку звали Софійкою. Вона одразу потягнулась до мене — тягнула рученята, кликала «мамо», ховалась за мене. Андрій ніяковів«А потім, одного дня, він обняв мене і сказав: “Дякую, що повернула мені віру в щастя”.».
