Я стану бабусею… Але як змиритися з тим, що вона старша за мого сина на 12 років?
Іноді, особливо після розлучення з Антоном, мені хочеться щезнути. Втекти кудись подалі від усіх — від сусідів, подруг, родичів, навіть від власного відображення в дзеркалі. Сховатися, щоб перезавантажити себе, дати втомленому серцю тишу та шанс зажити наново.
У такі моменти я беру книжку, загортаюся в плед, влаштовуюся на дивані в своїй новій квартирі, купленій після поділу майна, і просто дихаю свободою. Син приходить рідко — Валерій, мій єдиний, нещодавно відсвяткував двадцять п’ять років. В нього робота, друзі, своє життя. Він не обтяжує мене, не вимагає уваги. І я вдячна за це, хоч іноді й неймовірно самотньо.
Сім місяців тому в сусідню квартиру переїхала Надія. Жінка з сильним поглядом і лагідною усмішкою, років за тридцять. З першої зустрічі вона мені сподобалася — ввічлива, душевна. Ми швидко подружилися. То вона мене запрошувала на чашку кави, то я її — на келих вина.
Виявилося, життя у Надії було непростим: два розлучення, викидень, безпліддя. Кожен раз, коли вона це згадувала, в її очах з’являлися сльози. Але головне — вона мріяла не просто про дитину, а про міцну сім’ю, про чоловіка, який був би поруч і в горі, і в радості.
Я, з висоти своїх років, намагалася її розрадити. Казала, що не обов’язково шукати любові всього життя — можна знайти просто хорошу людину, підходящого донора, і родити для себе. Головне — дитина. А чоловік… вони приходять і йдуть. Але Надія була невблаганна. Їй була потрібна не тільки материнська, а й подружня любов.
І ось, на Миколая — мої іменини — я запросила тільки Валеру. Нам потрібно було спокійно поговорити, адже він щойно розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого — багатого, старшого, «перспективного». Валера переживав, і мені довелося підбирати для нього слова, втішати, нагадувати, що все ще попереду.
І раптом… у двері подзвонили. На порозі стояла Надія з шикарним букетом. Ми з Валерою запросили її увійти, влаштували теплий вечір утрьох. Їли, пили, сміялися. Валера, вперше за довгий час, залишився у мене на ніч. Я була щаслива — мій хлопчик, нарешті, посміхався.
Минуло кілька тижнів. Валера почав частіше приходити. Надія — навпаки, віддалилася. Але виглядала вона інакше — якось світліше, спокійніше. Коли я спитала, чи не сталося чогось доброго, вона загадково посміхнулася і сказала: «Можливо. Поки рано говорити».
А потім настав День святого Валентина. Вранці Надя зателефонувала: «Тримай за мене кулаки. Сьогодні важливий день». Увечері я побачила, як вона повертається з великим букетом фрезій. Одна. Ні чоловіка, ні проводжання. Мені стало трохи прикро за неї.
Через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері. Я відкрила — і переді мною стояв Валерій. За його спиною — Надя. Вони обоє зніяковіло переглянулися, й Валера, кашлянувши, вимовив:
— Мамо… вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкосилися ноги. Ця Надя? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій я радила не зволікати, родити, шукати донора… А виявилося, донором став мій син.
Боже, на що ж я її наштовхнула… І як тепер прийняти різницю у віці — їй 36, йому 24. А я ж щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сиджу в тиші й думаю: як бути? З одного боку — онучка чи онук. Радість. З іншого — шок і біль. Але ж серце… воно ж теж хоче тепла. Може, вони теж знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Напевно, мені доведеться вчитися прощати. Змиритися. І пам’ятати, що життя не завжди йде за сцен
