Я скоро стану бабусею… Але як змиритися з тим, що вона старша за мого сина на 12 років?
Інколи, особливо після розлучення з Олексієм, мені хочеться просто зникнути. Втекти подалі від усіх — від сусідів, подруг, родичів, навіть від свого відображення в дзеркалі. Сховатися, щоб перезавантажити себе, дати втомленому серцю тишу і шанс почати все спочатку.
У такі моменти я беру книгу, кутаюся в ковдру, влаштовуюсь на дивані у своїй новій квартирі, купленій після розподілу майна, і просто насолоджуюсь свободою. Син приходить рідко — Володимир, мій єдиний, нещодавно відзначив своє двадцятип’ятиріччя. У нього робота, друзі, своє життя. Він не обтяжує мене, не вимагає уваги. І я вдячна за це, хоча інколи мені нестерпно самотньо.
Сім місяців тому в сусідню квартиру переїхала Надія. Жінка з пронизливим поглядом і ніжною усмішкою, років тридцять шести. З першої зустрічі вона мені сподобалася — ввічлива, душевна. Ми швидко подружилися. То вона запрошувала мене на чашку кави, то я — на бокал вина.
Виявилося, що життя у Надії було зовсім нелегким: два розлучення, викидень, безплідність. Кожного разу, коли вона згадувала про це, в її очах були сльози. Але головне — вона мріяла не просто про дитину, а про міцну сім’ю, про чоловіка, який був би поруч і в горі, і в радості.
Я зі своїм життєвим досвідом намагалася її підтримати. Казала, що не обов’язково шукати любов всього життя — можна знайти просто добру людину, підходящу як донор, і народжувати для себе. Головне — дитина. А чоловіки… ну вони приходять і йдуть. Але Надія була непохитна. Їй потрібна була не лише материнська, але й подружня любов.
І ось, на день святого Миколая — на свої іменини — я запросила лише Володю. Нам потрібно було спокійно поговорити, бо нещодавно він розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та вибрала іншого — багатшого, старшого, “перспективного”. Володя переживав, і мені довелося підбирати слова, заспокоювати, нагадувати, що все ще попереду.
І раптом… у двері подзвонили. На порозі стояла Надія з розкішним букетом. Ми з Володею запросили її зайти, влаштували теплий вечір утрьох. Їли, пили, сміялися. Володя, вперше за довгий час, залишився у мене ночувати. Я була щаслива — мій хлопчик, нарешті, усміхався.
Минали тижні. Володя почав частіше приходити. Надія — навпаки, віддалилася. Але виглядала вона по-іншому — якось світліше, спокійніше. Коли я запитала, чи сталося щось добре, вона загадково усміхнулася і сказала: “Можливо. Поки рано говорити”.
А потім настав День святого Валентина. Вранці Надя зателефонувала: “Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день”. Ввечері я побачила, як вона повертається з величезним букетом фрезій. Одна. Ні чоловіка, ні проводів. Мені стало трохи прикро за неї.
Через кілька хвилин пролунало дзвінок у двері. Я відкрила — і переді мною стояв Володимир. За його спиною — Надя. Вони обидва зніяковіло переглянулися, і Володя, кашлянувши, видихнув:
— Мамо… вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкосились ноги. Це Надя? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій я радила не тягнути, народжувати, шукати донора… А виявилося, донором став мій син.
Боже, на що ж я її підштовхнула… І як тепер прийняти різницю у віці — їй 36, йому 24. І я ж щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сиджу в тиші і думаю: як бути? З одного боку — онучка чи онук. Радість. З іншого боку — шок і біль. Але ж серце… воно теж хоче тепла. Може, і вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Мабуть, мені доведеться вчитися прощати. Смирятися. І згадати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо в ньому з’являється дитина — значить, вона триває.
