**Щоденник**
Я стану бабушкою… Але як змиритися з тим, що вона на дванадцять років старша за мого сина?
Бувають дні, особливо після розлучення з Олегом, коли хочеться зникнути. Втекти кудись подалі — від сусідів, подруг, родичів, навіть від власного відбиття у дзеркалі. Сховатися, щоб перезавантажитись, дати стомленому серцю тишу та шанс почати все наново.
У такі хвилини я беру книжку, вкриваюся пледом, влаштовуюсь на дивані у своїй новій квартирі, купленій після поділу майна, і просто дихаю свободою. Син заходить рідко — Максим, мій єдиний, нещодавно відсвяткував двадцять п’ятий день народження. В нього робота, друзі, своє життя. Він не обтяжує мене, не вимагає уваги. І я вдячна за це, хоч іноді мені нестерпно самотньо.
Сім місяців тому в сусідню квартиру заселилась Маріанна. Жінка з міцним поглядом і ніжною усмішкою, років за тридцять. Від першої зустрічі вона мені сподобалася — чемна, щира. Ми швидко подружились. То вона запрошувала мене на каву, то я — на чашку чаю.
Виявилось, життя у Маріанни було непростим: два розлучення, викидень, безпліддя. Кожен раз, коли вона згадувала про це, в її очах стояли сльози. Але головне — вона мріяла не просто про дитину, а про міцну родину, про чоловіка, який був би поруч і в радості, і в горі.
Я, з висоти свого досвіду, намагалась її переконати. Казала, що не обов’язково шукати любов усього життя — можна знайти просто хорошу людину, підходящого як донора, і народити для себе. Головне — дитина. А чоловіки… ну, вони приходять і йдуть. Але Маріанна була непохитна. Їй потрібна була не лише материнська, а й подружня любов.
Ось, на Миколая — мої іменини — я запросила лише Максима. Нам треба було спокійно поговорити, адже він лише що розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого — заможного, старшого, «перспективного». Максим переживав, і мені довелося підбирати слова, втішати, нагадувати, що все попереду.
І раптом… у двері подзвонили. На порозі стояла Маріанна з розкішним букетом. Ми з Максимом запросили її зайти, влаштували теплий вечір утрьох. Їли, пили, сміялися. Максим, уперше за довгий час, залишився ночувати. Я була щаслива — мій хлопчик нарешті посміхався.
Минули тижні. Максим став приходити частіше. Маріанна — навпаки, віддалилася. Але виглядала вона інакше — якось світліше, спокійніше. Коли я запитала, чи не трапилось чогось доброго, вона загадково посміхнулася й сказала: «Можливо. Поки рано говорити».
А потім настав День святої Валентини. Вранці Маріанна подзвонила: «Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день». Ввечері я побачила, як вона повертається з велетенським букетом троянд. Сама. Ні чоловіка, ні проводжаючих. Мені стало трохи шкода її.
За кілька хвилин подзвонили у двері. Я відчинила — і переді мною стояв Максим. За його спиною — Маріанна. Вони обидва соромливо переглянулися, і Максим, прокашлявшись, вимовив:
— Мам… вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкосились ноги. Ця Маріанна? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій я радила не тягнути, народжувати, шукати донора… А виявилось, донором став мій син.
Боже, на що ж я її наштовхнула… І як тепер прийняти різницю у віці — їй тридцять шість, йому двадцять чотири. Адже я щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сижу в тиші й думаю: що робити? З одного боку — онук чи онука. Радість. З іншого — шок і біль. Але ж серце… воно ж теж хоче тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Мабуть, мені доведеться вчитися пробачати. Змирятися. І пам’ятати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо в ньому з’являється дитина — значить, воно триває.
