Болило за сина, який нерозумно зруйнував свою родину, але серце раділо за колишню невістку, що скинула його кайдани.
Ганна сиділа на ґанку свого будинку у Львові, тримаючи в руках чашку з прохололим чаєм. Її душа розривалася: одна частина плакала за сином, Олександром, який своїми руками знищив усе, що мав, а друга — тихо святкувала за Марію, колишню невістку, яка нарешті вирвалася на волю. Ганна знала, що її почуття — суміш любові й сорому, жалю й полегшення — сусіди не зрозуміють, шепочучись про розлучення. Але вона не могла вгамувати ці протиріччя, дивлячись на руїни, залишені сином, і на світло, що з’явилося в очах Марії.
Олександр був її єдиною дитиною, її гордістю. Вона виховувала його сама, після того як чоловік пішов, залишивши її з немовлям на руках. Ганна вкладала в сина всю душу: шила сорочки, ночами перевіряла уроки, заощаджувала на собі, щоб у нього були нові черевики. Мріяла, що він виросте сильним, розумним, гідним чоловіком. І довгий час так і здавалося. Олександр одружився з Марією — доброю, працьовитою дівчиною, що дивилася на нього з благоговінням. У них народилася донька, Соломія, і Ганна вже вірила, що син нарешті знайшов щастя. Та помилилася.
Олександр змінився. А може, просто показав своє справжнє обличчя. Він почав пропадати ночами, повертаючись із запахом чужих парфумів. Марія з червоними від сліз очима мовчала, намагаючись втримати родину заради Соломії. Ганна бачила, як невістка гасне, але не втручалася — боялася, що син образиться. А він замість того, щоб цінувати дружину, яка тягла дім, дитину й його самого, шукав пригод на стороні. Ганна намагалася говорити з ним, але Олександр лише відмахуГанна зітхнула глибоко, розуміючи, що їй доведеться жити з цим болем, але в серці завжди буде місце для надії на те, що колись син прозріє.
