Я — Оксана, а не Тетяна
Оксана сяяла від щастя — вона склала всі іспити! Може, й не на самі п’ятірки, але досить добре, щоб мати з батьком пишалися. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина непомітно прокралася у свою кімнату, не бажаючи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Тетяно, востаннє кажу… — різко пролунало з кухні.
Стукіт у сінях — тато повернувся на обід. Оксана виглянула в коридор і зустрілася поглядом з жінкою у білому, поношеному хустці. Обличчя здалося болюче знайомим. Десь вона її вже бачила… Давній спогад вколовся гостро й неприємно. Та сама жінка з настирливим, липким поглядом. Та, що колись назвала її «Тетяною».
— Здоровенькі були, Тетяно. Здоровенькі були, доню, — промовила несподівана гостя.
— Іди, Тетяно, — сухо сказав батько.
— Іду вже… Побачимось, сестричко, — кинула жінка й вийшла.
Оксана стояла, як опарена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона назвала її сестрою.
— Дівчата іноді так говорять… Мабуть.
Та тривожний мамин погляд і напружена мовчанка в хаті казали зовсім інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Оксана знову зустріла Тетяну.
— Ну, здоровенькі були, Тетяно, — сказала та, підійшовши ближче.
— Я не Тетяна, я Оксана.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви буваєте в нас вдома.
— У вас вдома? Я твоя мати, Тетянко… Справжня…
Тетяна схопила її за руки. Говорила палко, безладно, благаюче. І Оксана — сама не знаючи чому — пішла з нею.
— Ось, заходь, доню, — жінка вела її у стару світлицю. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Оксану накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризені цигарки, хтось кричить, стукає у двері, а вона, маленька й беззахисна, шукає на підлозі щось їстівне. Чиясь брудна руха лізе їй у рот… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Тетяна… тоді її звували Тетяною.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Танько, знову гуляла? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із похмурими очима.
— А це хто у нас? Мені подарунок? — і простягнув руку до Оксани.
Вона різко відкрила сумку, дістала гроші:
— Ось! Тільки більше не приходите. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Тетяно…
— Мене звати Оксана!
Вона бігла додому, захлинаючись слізьми. У хаті її трясло, піднялася температура. Мати знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці у роті… я вкусила…
— Доню моя… — мати пригорнула її, немов маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Тетяна й Марія. Їх разом усиновили. Таня спочатку була ласкавою, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животиком. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Марія, тоді ще студентка, погодилася допомогти… і забрала дитинку до себе. Тетяна стала Оксаною. А Тетяну позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відмову.
Відтоді Оксана стала їхньою донькою — і по любові, і на папері.
Тетяна іноді поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Тетянко, доню…
— Я Оксана. Вибачте, тітонько Тетяно.
Мати все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання нитка до нормального життя…
Одного разу прийшов Грицько, той самий із брудними руками.
— Тетяна в лікарні. Погано їй.
Вони поїхали.
— Пробач, доню, — сказала вже твереза, бліда Тетяна. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоч трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягнемо.
Але вона не вижила.
Пізніше Оксана знову побачила Грицька. Він був тверезий.
— Я зав’язав. Завдяки їй… пробач, Тетяно…
— Я Оксана.
— Знаєш… Я не твій батько, але знаю, де він. Показати?
Він привів її до могили гарного чоловіка. Там Оксану зустріла літня жінка.
— Ти його донька?
— Думаю, так…
— Я твоя бабуся…
Відтоді в Оксани — дві могили. І два життя: одне, від якого вона втекла. І інше, у якому вона виросла.
Вона ходить до тих, хто дав їй життя. Ходить і розповідає. Обіцяє жити гідно — і виконує цю обіцянку. Так і треба.
