Моє життя в невеличкому селі під Дніпром перетворилося на нескінченний жах. Я, Ганна, багато років живу під однією стріхою зі свекрухою, Марією Степанівною, яка зробила все, щоб мої дні стали пеклом. Сьогодні моя терплячість скінчилася: я запитала її те, що боліло роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було, лише холодна мовчанка та її зневажливий погляд. Душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила, почала мити підлогу, намагаючись зробити все до блиску. І тут Марія Степанівна, сидячи у своєму кріслі, із виразним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було навмисно, і вона навіть не намагалася приховати злість.
— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що спеціально! — вигукнула я, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене згірдно й кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
Із задоволеною усмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже сто разів. Я, проковтнувши образи, взяла віник і лопатку та почала збирати за нею. Але всередині мене все кипіло. Пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім вийшла в сад — робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдала мене, як отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я це заслужила? Я тобі готую, прасу, мию, одягаю! Моя донька, Олеся, завжди тобі допомагає! Чому ти мене так ненавидиш?
Вона навіть не обернулася. Ні слова, ні погляду — лише льодовита байдужість. Я розплакалася, не маючи сили більше триматися. Закінчивши прибирання, взялася за прання, але сльози йшли самі. Моє життя перетворилося на замкнене коло принижень, і я не знала, як із нього вийти.
Мій чоловік, батько Олесі, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Невдовзі після похорону Марія Степанівна заявила:
— Ти залишишся зі мною! І не смій думати про переїзд. Не хочу, щоб у селі бовтали, ніби я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти було нікуди. У моїх батьків жила сестра з дітьми, і для нас із Олесею місця не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми з Марією Степанівною знаємо спільну мову. Але дива не сталося. На людях вона поводилася чемно, але вдома, наодинці, знущалася надо мною. Постійно нагадувала, що я повинна їй підкорятися.
— Яка ж ти нікчемна! Кому ти потрібна? Жоден чоловік на тебе й не подивиться, та ще й з дитиною! Живеш у мене з Олесею, а коли я вмру, отримаєш цю хату. Але якщо не робитимеш, що скажу, — віддам її племінникам, і залишишся з нічим!
Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Олеся ні в чому не потребувала. А Марії Степанівній, якій вже за дев’яносто, життя миле. Здоров’я залізне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй дорогі продукти та смачні делікатеси. Я давно зрозуміла, що помилилася, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.
Моя Олеся закінчує університет і скоро вийде заміж за гарного хлопця. Вони житимуть у нього, і я щиро сподіваюся, що її доля буде щасливою. Але мені так боляче за себе, за своє змарноване життя. Я віддала все заради доньки і свекрухи, а натомість отримала лише зневагу й самотність. Де мені знайти сили, щоб вирватися із цього пекла?
