Я несміливо вийшла в коридор і випадково побачила, як мій чоловік Ігор пхає своїй матері в кишеню пальта купюру. У цей момент свекруха сиділа за нашим кухонним столом, мило теревенясь з гостями. Ця сцена застала мене зненацька, і я застигла, не знаючи, що думати. Чому Ігор робить це потай? І чому я відчуваю себе так, наче мене обдурили у власному домі?
Ми з Ігорем у шлюбі п’ять років. Наш шлюб не назвеш ідеальним, але ми любимо одне одного і стараємось будувати спільне життя. Я працюю бухгалтеркою в невеликій фірмі, Ігор — водієм у логістичній компанії. Грошей вистачає на життя, але ми не розкидаємось: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, іноді дозволяємо собі скромний відпочинок. Свекруха, Надія Степанівна, мешкає у сусідньому районі. Вона часто приходить до нас у гості, приносить домашні пиріжки, розповідає новини. Я завжди намагалася бути з нею ввічливою, хоча іноді її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, зачіпали.
Той вечір був звичайним. Ми запросили друзів на вечерю, і Надія Степанівна теж завітала. Я метушилася на кухні, готуючи салати та гаряче, Ігор допомагав накривати на стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молоді роки, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була теплою. Але мені потрібно було взяти ще одну тарілку з шафи у коридорі, і я вийшла з кухні. Саме тоді я побачила, як Ігор, озирнувшись, швидко засунув купюру в кишеню маминого пальта, що висіло на вішалці.
Я завмерла. Серце закалатало, в голові вихром закрутилися питання. Навіщо він це робить? Чому потай? Ми ніколи не приховували одне від одного, що допомагаємо батькам. Я сама іноді даю гроші своїй мамі, і Ігор знає про це. Але він нічого не казав про те, що допомагає Надії Степанівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині все кипіло. Свекруха продовжувала усміхатися, розповідаючи чергову історію, а я дивилася на неї й думала: чи знає вона, що син щойно підклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а Надія Степанівна пішла додому, я не витримала. «Ігор, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти мені не сказав?» — запитала я. Він спершу зніяковів, а потім насупився: «Оксанко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ти ж міг сказати мені, ми б разом вирішили». Ігор махнув рукою: «Не хотів тебе завантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова мене зачепили. Свої гроші? Хіба у нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потай допомагає мамі, ніби я проти. Я згадала, як Надія Степанівна недавно хвалилася новою сумкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Ігор дає їй гроші не тільки на ліки? І чому вона бере їх, не сказавши мені ні слова, хоча сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?
Я вирішила поговорити з Ігорем ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня за вечерею я почала здалеку: «Ігор, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай обговорюватимемо це? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Оксанко, мама соромиться просити. Їй важко на пенсії, а я не хочу, щоб вона почувалася незручно». Я кивнула, але запитала: «А чому ти ховаєшся? Я ж не ворог». Ігор помовчав, а потім зізнався, що боявся мого незадоволення. «Ти іноді бурчиш, коли я витрачаю гроші», — сказав він.
Я задумалася. Може, він має рацію? Я й справді можу пробурчати, якщо Ігор купує щось непотрібне, на кшталт чергової вудки, хоча стара ще ціла. Але допомога мамі — це інше. Я б зрозуміла, якби він сказав. Але його потайність змусила мене почуватися чужою. А ще я не могла позбутися думки, що Надія Степанівна знає про ці гроші й мовчить, продовжуючи мило посміхатися мені.
Я вирішила поговорити зі свекрухою. Подзвонила їй і запросила на чай. Коли вона прийшла, я зібралася з духом: «Надіє Степанівно, я знаю, що Ігор вам допомагає грошима. Я не проти, але мені неприємно, що це відбувається за моєю спиною». Вона здивувалася, але швидко знайшлася: «Оксанко, я не просила, він сам дає. Я ж не винувата». Її тон був таким невинним, що я засумнівалася: може, я й справді марно себе накручую?
Але ця ситуація не дає мені спокою. Я люблю Ігоря, поважаю його матір, але хочу, щоб у нашій родині не було секретів. Ми з Ігорем домовилися, що тепер обговорюватимемо всі витрати, включаючи допомогу батькам. Він пообіцяв бути відвертим, а я — не бурчати через дрібниці. Але в душі залишився осад. Я дивлюЯ тепер кожного разу, коли Надія Степанівна бере в руки свою нову сумочку, непомітно перевіряю, чи не з’явилися в ній гроші з нашого спільного бюджету.
