— Я вам млинців спекла, — промовила свекруха… О сьомій ранку, у неділю.
Коли я виходила заміж за Олега, подруги мені шепотіли із заздрістю: «Тобі пощастило! У тебе ідеальна свекруха». І справді, Надія Степанівна справляла враження жінки вихованої, розумної та, найголовніше, доброзичливої. Вона не лізла з порадами, не вчила життя і навіть на весіллі сказала тост, де підкреслила, що «не збирається заважати молодій сім’ї будувати своє щастя».
Минуло п’ять років. І я вже не впізнаю ту милу жінку. Бо тепер вона — кожної неділі опів сьомої ранку стоїть біля наших дверей з тацкою гарячих млинців, банкою варення та голосом, який, здається, спеціально виставлений на повну: «Діточки, вставайте! Я вам сніданок принесла!»
А починалося все справді невинно. Ми з Олежкою після весілля оселилися в його матері у Львові, в її двокімнатній хаті. Я старалася бути чемною, не суперечити, допомагати по господарству. Спочатку все йшло гладко — без свар, без гучних конфліктів. Свекруха не чіплялася, лише інколи докоряла, що я не так витираю пил або не тою температурою праю рушники. Але це дрібниці, правда ж?
Через два роки ми нарешті назбирали на перший внесок і купили квартиру в новому будинку на іншому кінці міста. Я з полегшенням зітхнула — у нас з’явився власний простір. Свекруха приїжджала лише на вихідні, заздалегідь дзвонила. Ми навіть раділи її візитам — привозила пироги, допомагала з дрібницями, іноді сиділа з нашою кішкою Марусєю, коли ми відлучалися.
Але тривало це недовго. Одного разу Надія Степанівка згадала, що хоче переїхати ближче: «Ну, раптом онуки з’являться — треба допомагати!» Ми з Олегом переглянулися, але мовчали. Вона наполігла, щоб ми допомогли їй продати стару квартиру та купити нову — у сусідньому під’їзді. Я тоді ще подумала: нічого, триматимемо дистанцію.
Та дистанція швидко зникла. Як тільки вона переїхала, все пішло шкереберть. Свекруха отримала від Олега запасний комплект ключів — «на всяк випадок» — і почала приходити без попередження. Я поверталася з роботи, а на кухні вже кипів борщ: «Ось, вирішила вас пригодувати!» А ще прасувала мої речі, перебирала шафи — «я просто хотіла порядок навести». Одного разу я застала її у нашій спальні, коли вона міняла постільну білизну. Без запиту. Без стуку.
Я намагалася пояснити Олегу, що це вторгнення. Що мені важко. Що я почуваюся, як у гостях у власній хаті. Але він лише знизував плечима: «Та вона ж із добрих намірів. Ти ж бачиш, як старається».
А мені хочеться крикнути: я не просила ні млинців, ні варення, ні випрасуваних сорочок! Я хочу прокидатися у вихідний, коли сама захочу. Хочу ходити по хаті у піжамі, а не натягувати халат навпіл, бо «матуся прийшла». Я хочу жити, як доросла жінка у власному домі, а не як дівчинка, яку досі виховують.
Та якщо я скажу їй це прямо — вона образиться. ОбЯ зрозуміла, що настав час поговорити, навіть якщо це розчарує її, бо інакше я втрачу себе.
