Я вам не безкоштовна їдальня! сказала мати, зустрічаючи дітей на порозі.
Галина Петрівна сьогодні мала їхати на екскурсію. Уперше за два роки.
Її подруга Тамара Григорівна знайшла якийсь автобусний тур до Львова. Квитки взяли ще торік, Галина навіть купила нову шапку синю, з великим помпоном, дуже гарну, якщо вірити дзеркалу у передпокої.
О восьмій ранку вона пила чай, коли задзвонив дзвінок у двері.
Галина завмерла з чашкою в руці.
«Тільки не це», подумала вона. Дзвінок пролунав знову.
А потім ще раз. Далі почувся знайомий голос:
Мамо, відкривай, у нас руки зайняті!
За дверима стояв Олег, його дружина Світлана, двоє дітей семи й дев’яти років і чотири великі сумки. Наче приїхали не «на пару днів», а перезимувати.
Мамо, у нас воду відключили, сказав Олег із виглядом людини, яка доносить новину державної ваги. Ми на декілька днів, можна?
Галина зиркнула на сумки. Потім на внуків.
Проходьте, зітхнула вона.
Що ще мала сказати?
Поки малеча роздягалася у передпокої, діти вже встигли ввімкнути телевізор на всю гучність. А Галина пішла на кухню. Руки автоматично відкрили холодильник, дістали яйця, сметану, зелень. У голові крутились думки про автобус, який їде о десятій, і синю шапку з помпоном, яка важить даремно на вішаку і сьогодні нікуди не поїде.
О 10:15 зателефонувала Тамара Григорівна:
Галь, ти де? Автобус через пять хвилин!
Тома, не вийде сьогодні. Діти приїхали.
Пауза.
Знову?
Знову.
Тамара зітхнула так, що, здавалося, було чутно аж у львівських кавярнях.
О 10:30 знову задзвонив дзвінок. На цей раз донька Ірця. Тридцять сім років, розлучена, з дорожньою торбою та виглядом людини, якій потрібні мамині борщ і поради, але яка прийшла «просто так, ненадовго».
Заходь, сказала Галина.
І пішла робити котлети.
Треба сказати, таке вже траплялося і не раз, і не двічі, і навіть не впяте.
Діти Галини Петрівни приїжджали постійно. Олег зявлявся з двох причин: або в них вдома щось ламалося, або як посвариться з дружиною треба «перечекати». Ірця приїжджала взагалі без причини. Просто сідала у метро й їхала.
Галина до цього вже звикла. Але все одно йшла на кухню.
Є такі люди ноги самі приводять на кухню. Галина Петрівна була саме такою. Сорок років у шкільній їдальні це вам не жарти. Народ є треба годувати. Нема скоро підтягнеться. Руки вже чистять бульбу, а голова ще не вирішила, чи потрібно.
До обіду на плиті вже стояли три каструлі й сковорідка.
Картопля. Котлети. І якась юшка із того, що було в холодильнику.
Внуки вже гралися конструктором прямо на килимі. Олег ходив з телефоном, говорив важливо наче обговорював держбюджет. Його дружина Світлана читала в спальні. Ірця сиділа на кухні та ділилася останніми новинами про колишнього чоловіка того самого, через кого розлучилася і про якого тепер розповідає при кожній нагоді.
І уяви, мамо, вчора він написав! Знову! Ото ніяк не відстане. Пише, що сумує. Мамо, ти слухаєш?
Слухаю, слухаю, відповіла Галина, помішуючи борщ.
Вона, по-своєму, таки слухала.
То відповідати йому, чи ні?
Не знаю, Іро.
Ну, мамо! Ти завжди так: я питаю а ти «не знаю».
Галина не відповіла. Вона знімала піну з бульйону це потребувало концентрації.
О 15-й Олег завершив дзвінки й заглянув на кухню.
Мамо, а котлети скоро будуть?
Смажаться.
Ми ще зранку нормально не їли. По дорозі тільки каву.
Галина кивнула.
Обідали гамірно. Внуки не хотіли юшки хотіли котлет. Але котлети, сказали, без цибулі. Ірця без хліба, бо знову на дієті. Олег попросив добавку. Світлана виглянула з кімнати, глянула на стіл і сказала, що не голодна, але котлетку все ж таки візьме.
Після обіду Олег ліг на диван. Ірця пішла в душ мити голову. Діти сипали конструктор вже по іншій кімнаті.
Галина мила посуд і визирала у вікно. На лавці сиділа сусідка Валентина Степанівна, з якою по середах ходять на скандинавську ходьбу в парк. Валентина підставила обличчя сонцю спокійна, без котлет і брудного посуду.
Галина зітхнула та взялася за нову каструлю.
Вже майже ввечері, коли борщ був доїдений, посуд перемитий, підлога на кухні вимита після внуків, а Галина присіла на табуретку відпочити, Олег зявився знову в дверях.
Стояв, повний, ситий, в помятій футболці.
Мамо, а котлети ще лишилися? Я б ще зїв.
Галина глянула на сина.
Котлети були. Три, у тарілці під кришкою. Відклала спеціально бо ще сама нічого до пуття не зїла сьогодні.
Але син дивився. І тут щось клацнуло.
Галина Петрівна дивилася на нього. І думала про синю шапку з помпоном, яка висить на вішалці. Про Львів, якого не побачить. Про автобус, що поїхав о десятій без неї. Про Тамару Григорівну, яка зараз, мабуть, гуляє по площі Ринок і їсть щось смачне у кавярні.
Вона думала про це і про котлети.
Мамо? перепитав Олег. Ти чуєш?
Галина поставила кухоль на стіл.
Зняла фартух.
Акуратно склала. Поклала на спинку стільця.
За столом Ірця набирала комусь повідомлення. З-за дверей лунали мультики на повну гучність, якийсь анімаційний лиходій заглушав половину квартири. Дружина Олега Світлана проходила повз кухню у ванну, впустила рушник і не підняла.
Рушник все так і лежав у передпокої.
Мамо? Олег переминався з ноги на ногу. Що таке?
І тут Галина Петрівна сказала.
Спокійним голосом людини, яка давно знала, що скаже, але весь час відкладала і вже відкладати нікуди.
А я вам не безкоштовна їдальня. І не готель.
На кухні стихло. Навіть той лиходій з мультика на якусь мить замовк.
Ірця підняла голову від телефону.
Олег відкрив рота.
Я сьогодні зранку збиралася на екскурсію, сказала Галина. До Львова. З Тамарою Григорівною та Вірою Петрівною. Квитки купили ще у лютому. Я купила шапку. Блакитну. Вона висить там, можете глянути. Автобус їхав о десятій. О пів на дев’яту дзвінок у двері. Це ти, Олег, з родиною. О 11-й Ірця.
Всі мовчали.
Я нікуди не поїхала, сказала Галина. Я знову стала біля плити. Бо так завжди. Бо внуки хочуть котлет. Бо Світлані треба щось легке вона на дієті. Бо вам всім треба їсти.
Пауза.
А в мене ж теж є життя, Галина Петрівна казала це вперше. Ви про це не подумали. Я не ображаюсь. Звикли. Я сама привчила. Але сьогодні ні.
Що ні? ледь чутно перепитала Ірця.
Не буду готувати. Не буду прислуговувати.
Олег дивився на матір, як на диво, поволі перебудовуючи уявлення про світ скрипіло, наче старий шафа по паркету.
Мамо, ми ж не зі зла.
Я знаю, що не зі зла, сказала Галина. Це, Олеже, гірше. Якби навмисно принаймні чесно. А ви по звичці. Як до холодильника підходити: відкрив щось є, взяв, пішов далі.
У вітальні діти ще дивилися мультики. Лиходій ще раз захохотав, а потім, видно, його перемогли бо стало тихіше.
Галина Петрівна взяла сумку, ту саму, що зібрала з ранку. Пальто з вішалки. Синю шапку з помпоном.
Куди ти? Олег лише дивився.
До Тамари Григорівни. Вони повернулися, чаюють у неї, фото роздивляються. Кличуть мене.
А вечеря? запитав Олег і відразу по обличчю видно зрозумів, що сказав щось не те.
Галина подивилась довго.
В холодильнику є яйця, макарони, сир, сказала. Хліб у хлібниці. Руки у вас є. Газова плита не ракета розберетесь.
Накинула пальто. Застебнула гудзики. Натягла шапку.
Поправила помпон. І пішла.
В квартирі залишилось четверо дорослих, двоє дітей, ціла сковорідка і три котлети під кришкою, які Галина Петрівна відклала собі ще вдень.
Рушник у коридорі все ще лежав на підлозі.
Олег дивився на нього.
Потім нахилився підняв.
Галина Петрівна повернулася о десятій з копійками.
У Тамари Григорівни було затишно: мятний чай, львівські пряники у кульку, фото на телефоні ось монастир із білого каменю, ось торгові ряди, ось Віра Петрівна тримає каву і робить вигляд, що то просто чай. Галина дивилась і думала, що ще поїде. Тамара вже розпитала про наступний тур.
Синя шапка з помпоном лежала поряд на дивані. Галина таки її одягнула не до Львова, так уже хоч кудись.
Ключ у замку провернувся легко.
У передпокої було прибрано. Чобітки внуків, які зранку стояли як попало, тепер акуратно біля стіни. Рушника на підлозі не було.
Галина зняла пальто, повісила. Пройшла коридором.
На кухні горіло світло.
Зупинилася у дверях.
Олег стояв біля мийки й мив каструлю. Мив старанно, як той, хто робить це вперше, але вже вирішив зробити як слід. На плиті стояла каструлька Галина потім знайде там макарони, трохи переварені, але все ж. На столі вимиті тарілки складені акуратно.
Ірця сиділа поруч.
Внуки, судячи з тиші, вже спали.
Олег почув кроки й озирнувся.
Мовчав мить.
Мамо, ми ніколи не думали, що тобі так важко, тихо сказав він.
Галина дивилася на каструлю в синових руках. На акуратну стопку тарілок. На Ірцю.
Нічого особливого.
Але Галина Петрівна, що сорок років годувала людей і жодного разу не розраховувала на подяку, раптом відчула очі щипає. Диво якесь через одну каструлю.
Сідай, мамо, сказала Ірка. Ми тобі залишили.
На краю стола стояла тарілка. Накрита. Для неї.
Галина сіла.
Підняла кришку. Макарони з сиром. Трохи злиплі, трохи охололі. Сир натертий крупно, похапцем.
Взяла виделку.
І це, відверто сказати, були найсмачніші макарони за останні кілька років. Смішно, правда ж?
