За тобою мама прийшла, збирайся.
Кажуть, що кожна дитина в дитячому будинку чекає цих слів. Але Олеся здригнулася, наче від ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, що сидиш?
Ганна Миколаївна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не цукор. Багато хто втікав звідти просто на вулицю. А тут Олесю повертають у рідний дім, а вона невдоволена.
Я не хочу, пробурчала вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Марійка косилася на неї, але мовчала. Їй також була незрозуміла така реакція. Сама б Марійка з радістю повернулася додому, та кому вона там потрібна?
Олесю, ну що це таке? спитала Ганна Миколаївна. Там мама тебе чекає.
Я не хочу її бачити. І до неї повертатися не хочу.
Решта дівчат теж прислухалися до розмови, і Ганна Миколаївна вирішила, що це не для сторонніх вух.
Ходімо зі мною.
Вихователька відвела Олесю до кабінету й співчутливо подивилася на неї.
Твоя мама, звісно, наробила помилок. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Олеся хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене вперше забрали, мама вдавала, що виправилася. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало досить мило. А потім мене повернули, і мама знову відпустила себе. Я їй потрібна лише для того, щоб отримувати допомоги.
Олесю, але я ніяк не можу на це вплинути. Та й вдома, мабуть, все ж краще, намагалася вговорити Ганна Миколаївна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в тонких, порваних черевиках, коли на дворі двадцять морозу? Або ховатися в кімнаті й молитися, щоб мамині пияки до тебе не заходили? Чому її, врешті, не позбавлять батьківських прав?!
У Олесі на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують і одягнуть. І що вона, хоч якоюсь мірою, у безпеці. А вдома ні.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Олесю. Дівчинка була кмітливою, яскравою що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, доки не запила. І хоча Ганна Миколаївна працювала тут сім років, вперше зустріла дитину, яка не хотіла їхати додому.
А я можу сама жити? спитала Олеся. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Ганна Миколаївна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Вихователька теж думала, що Олеся для свого віку занадто доросла. Але нічого зробити не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою дорослого. Може, є хтось, хто міг би оформити опіку? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї матері.
У мене більше нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось було, а тепер кінець світу.
А батько?
Запився Помер.
Олеся сказала це так спокійно, наче це звичайна річ. Хоча для неї так і було.
А в нього не було родичів?
Дівчинка задумалась.
Здається, у нього була мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалась. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Ганна Миколаївна, ти спробуєш пожити з мамою, а я спробую знайти твою бабусю. Домовились?
Олеся кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мама розіграла цілий спектакль. Кинулася до дочки, ридаючи на весь дитбудинок. Благала пробачення, обіймала її.
Але Олеся не реагувала. Вона знала: варто їм повернутися додому і мама знову стане такою ж.
Так і сталося. Перший день вона ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все повернулося на кола. Мама пила, з роботи її звільнили. Олеся знову опинилася в пеклі.
Коли через пару місяців до неї вночі ввалився пяний чоловік, і вона ледве вигнала його, дівчинка зрозуміла: годі.
На щастя, Ганна Миколаївна дала їй свій номер. Олеся подзвонила. Сказала, що або йде на вулицю, або повертається в дитбудинок.
Я знайшла твою бабусю, промовила жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться оформимо опіку.
Олеся напол
