“Я зробив те, що вважав правильним”
– Алло, Марічко, не можу багато говорити, тут Василя б’ють! — ці слова пролетіли, наче грім серед чистого неба. Марія завмерла, стискаючи телефон у долоні. Серце калатало так, ніби хотіло вирватись з грудей, а кров у жилах перетворилася на лід. Вона навіть не встигла нічого запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у корчму випити після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Марія кинулася до дверей, схопила ключі й вилетіла на вулицю. По дорозі вона дзвонила чоловікові, але він не піднімав трубку. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті вона додзвонилася до його друга, який був свідком події.
– Як ти міг його кинути?! — кричала вона в трубку, ледве стримуючи сльози. — Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг почав плутано виправдовуватися, що злякався і вирішив повідомити Марію. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її лють.
– Ти встиг ухилитися, так? А мій чоловік залишився там один! Ти хоча б розумієш, що коїш?! — не давала йому промовити жодного слова.
Вона мчала на місце події, сподіваючись встигнути. Але коли прибула, там уже нікого не було. Поліцейська машина забрала її чоловіка в невідомому напрямку. Марія стояла посеред вулиці, відчуваючи себе безпорадною.
Наступного ранку вона пішла до відділку, де дізналася, що Василя затримали за нібито хуліганство. Якийсь перехожий викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були вуличні хулігани, а не її чоловік з другом. Все виглядало так, ніби вони самі започаткували бійку.
Марія шаленіла. Вона намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік – жертва, але ті лише знизували плечима. Друг Василя, якого вона так відчайдушно шукала вночі, уже давно був вдома і спав, не думаючи про те, що сталося.
Вийшло витратити весь день на збір доказів і пошуки свідків. Нарешті один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Василя напали кілька людей. Це стало остаточним аргументом для його звільнення.
Ввечері Марія нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав знесиленим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю свою любов. Але всередині палала лють. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Василеві пощастило – все обійшлося без серйозних наслідків.
Василь подзвонив другові:
– Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Василю, — відповів той. — Мене охопив страх. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив, як на тебе кинулися, першою думкою було врятувати себе. Звучить огидно, але це правда. Я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, — Василь перервав розмову, подумавши: «Навіщо мені такий друг?»
Пізніше друг не раз намагався пояснити, що боягузтво – не вибір, а риса характеру. Він не пишається цим, але й змінити себе не може. Все життя уникав конфліктів, ховався від проблем, боявся рішень. Ця ніч лише довела його слабкість. Він був певний, що його страх не повинен зруйнувати дружбу. Треба просто знову сходити в корчму й випити «на мирову».
Але жодні виправдання не допомогли. Василь більше не вважав його другом.
