– Алло, Олю, не можу долго говорити, тут Андрія б’ють, – ці слова впали як грім серед ясного неба. Ольга завмерла, стискаючи телефон у руці. Її серце забилося частіше, адреналін миттєво наповнив кров. Вона навіть не встигла запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у бар випити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Ольга кинулася до дверей, схопила ключі й вибігла на вулицю. Дорогою вона дзвонила чоловікові, але той не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося подзвонити до друга чоловіка, який став свідком події.
– Якого біса ти його кинув?! – кричала Ольга в трубку, ледве стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, незв’язно пояснюючи, що злякався і вирішив повідомити Ольгу, щоб та знала, що сталося. Його голос тремтів, але це лише розпалювало жінку.
– Ти встиг убік відійти, так?! А мій чоловік лишився один! Ти взагалі розумієш, що відбувається?! – продовжувала вона, не даючи йому промовити.
Вона помчала на місце події, сподіваючись встигнути вчасно. Але коли дісталася туди, нікого вже не було. Поліцейська машина забрала її чоловіка у невідомому напрямку. Ольга опинилася сама посеред вулиці, почуваючись повністю безпорадною.
Наступного ранку вона пішла до відділку поліції, де дізналася, що чоловіка затримали за хуліганство. Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були гопники, а не її чоловік із другом. Все виглядало так, ніби це вони самі зав’язали бійку.
Ольга була в шаленстві. Вона намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік став жертвою нападу, але ті лише знизували плечима. Друг чоловіка, якого вона так відчайдушно шукала минулої ночі, вже давно був вдома і спав, не думаючи про те, що сталося.
Їй довелося витратити цілий день на збір доказів і пошуки свідків. Нарешті один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Андрія напали кілька людей. Це стало вирішальним аргументом для його звільнення.
Ввечері Ольга нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав втомленим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю свою любов і підтримку. Але всередині неї бурлила лють. Вона не могла пробачити другові чоловіка його боягузтво. Андрію пощастило, що все обійшлося без серйозних наслідків.
Андрій подзвонив другові:
– Як ти міг стояти й дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Андрію, – відповів друг. – Страх оволодів мною. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, що я завжди був боягузом. Коли побачив, як ті хлопці нападають на тебе, моя перша думка була про те, як самому врятуватись. Розумію, що це звучить жахливо, але так було. Мені шкода, але я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Андрій перервав розмову, подумавши: «Нащо мені такий друг».
Але згодом друг не раз намагався пояснити Андрію, що боягузтво – це не вибір, а риса характеру. Друг не пишається цим, але й змінити себе не може. Все життя він уникаАле Андрій усвідомив, що справжня дружба випробовується у біді, і вирішив більше ніколи не довіряти людині, яка не змогла підставити плече у найважчий момент.
