Ой, думала ж заміж вийшла… Доки Леся платила за покупки, Тарас стояв осторонь. А коли вона почала їх в пакети складати, він взагалі на вулицю вийшов. Леся вийшла з магазину та підійшла до Тараса, який якраз курив.
— Тарасю, візьми пакети,— попросила Леся, простягаючи чоловікові два великі пакети з продуктами.
Тарас так на неї подивився, наче його примушують щось протизаконне робити, й здивовано спитав:
— А ти що?
Леся збентежилась, не знаючи, що відповісти. Що значить “ти що”? До чого це питання? Звичайно ж чоловік завжди фізично допомагає. Та й якось неправильно, жінка важкі сумки тягне, а чоловік поруч літає.
— Тарасю, вони ж важкі,— відповіла Леся.
— І що?— продовжував спротивлятися Тарас.
Він бачив, що Леся починає злитись, але йому принципово нехтувалось нести сумки. Він швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне. “Що значить “візьми сумки”! Що я, парубок?! Чи дешевий наймит?! Я — чоловік! Сам вирішу, чи нести сумки! Нічого, сама понесе, не надорветься!”— розмірковував Тарас. Оце в нього сьогодні такий настрій — дресирувати дружину.
— Тарасю, куди ти пішов? Пакети візьми!— крикнула йому вслід Леся, ледь не плачучи.
Сумки справді були важкі. Тарас знав про це, адже сам накидав тележку продуктами. До хати було близько, хвилин п’ять пішки. Та коли йдеш з тягарем, дорога раптом здається довгою.
Леся йшла додому й ледь не плакала. Сподівалась, що Тарас пожартував і зараз повернеться. Та ні, вона бачила, як він віддалявся. Душалася бажання кинути ці покупки, але вона у якомусь тумані продовжувала їх нести.
Дійшовши до під’їзду, вона сіла на лавку, не маючи сил йти далі. Хотілось плакати з образу й втоми, але стримувала сльози — на вулиці плакати соромно. Та й проглинути цю ситуацію вона не могла — він не просто образив, а й принизив її таким ставленням. А як же кохав до весілля… Та й не те щоб не розумів, бачив все! І зробив так навмисно.
— Здоровенькі були, Лесю!— голос сусідки вивів її із задуми.
— Здоровенькі, бабусю Галю,— відповіла Леся.
Баба Галя, Марія Іванівна, жила на поверсі нижче й дружила з Лесиною бабусею, поки та була ще жива. Леся знала її з дитинства й ставилась як до другої бабусі. Після смерті бабусі, коли Леся стикалась із першими побутовими клопотами, Марійка завжди допомагала. Більше було нікому — Лесина мати жила в іншому місті з новим чоловіком та іншими дітьми, а батька вона й не пам’ятала. То єдиною близькою людиною завжди була бабуся. А тепер — баба Галя.
Леся без вагань вирішила віддати усі покупки бабусі Галі. Не дурно ж їх несла. Пенсія в Марійки невелика, Леся часто її частувала всякими смаколиками.
— Ходімо, бабусю Галю, я вас проведу,— сказала Леся, знову беручи важкі пакети.
Підійшовши до хати, Леся лишила в баби Галі всі пакети, кажучи, що це їй. Побачивши шпроти, трісочкову тушку, консервовані персики та інші часточки, які вона любила, але собі дозволити не могла, баба Галя так зворушилась, що Лесю аж за сором стало, як мало пригощає сусідку. Поцілувавшись на прощання, Леся піднялась додому.
Щойно вона зайшла в хату, чоловік вийшов зустрічати з кухні, щось жуючи.
— А пакети де?— ніби й нічого не було спитав Тарас.
— Які пакети?— його ж тоном спитала Леся.— Ті, що ти мені допоміг донести?
— Ой, ну годі тобі!— намагався пожартувати він.— Ти що, образилась чи що?
— Ні,— спокійно відповіла Леся.— Я просто зробила висновки.
Тарас насторожився. Очікував крику, скандалу, сліз та докорів, а тут така тиша — йому самому стало якось не по собі.
— І які ж висновки?
— Немає в мене ч
Та двері тихо клацнули за ним, а Катя спинилася, відчуваючи, як вага з душі спадає разом із цим кляцкотом.
Я вела думки про обране життя…