Я знала, що ти зателефонуєш, мамо…
Телефон задзвенів прямо під час пари. Оля дістала його з кишені, глянула на екран і скинула дзвінок. Але за хвилину він задзвенів знову.
— Коваленко, майте сумління. Вимкніть телефон або підніміть, — роздратовано сказала викладачка.
— Відповім. Можна вийти? — Оля поглядом показала на двері.
— Іди, — зітхнула викладачка.
— Марічко, що таке? У мене заняття, — спитала Оля, вийшовши з аудиторії.
— Олю… Твої батьки потрапили в аварію, — тремтячим голосом промовила Марія.
— Що?! — перепитала Оля.
— Приїжджай швидше.
Бліда й збентежена, Оля повернулася до аудиторії, кинула підручник і зошит у сумку й рушила до виходу.
— Нічого не скажете, Коваленко? — голос викладачки наздогнав її біля дверей.
— Вибачте, мені дуже треба, — Оля вийшла, не обертаючись.
— Олю, що сталося? — Андрій наздогнав її біля сходів.
— Не знаю. Марія подзвонила, сказала, що батьки в аварії, щоб я їхала.
— Вони живі? Я з тобою.
— Андрію, ти не зобов’язаний…
— А раптом знадобиться допомога. Дай телефон, викличу таксі. — Оля тільки зараз помітила, що досі тримає телефон у руці.
— Господи, тільки б вони були живі, — прошепотіла вона, передаючи телефон.
Усю дорогу додому Оля нетерпляче крутила ремінець сумки. Андрій накрив її руку своєю, заспокоюючи.
— Будь ласка, швидше, — попросила Оля водія. Їй здавалося, що вони їдуть неможливо повільно.
— Не можу, тут скрізь камери, — спокійно відповів водій.
— Я заплачу за штрафи, тільки їдьте швидше, — ледь не плачучи, буркнула Оля.
— Ех, — зітхнув водій і додав газу, обганяючи інші машини. — Розіб’ємось — так разом.
Ось і її дім. Андрій розраховувався з водієм, а Оля вже заходила у ворота.
Марія побачила їх у вікно, вийшла на ґанок великого двоповерхового будинку. На очах сльози, руки притиснуті до грудей.
— Вони живі? — Оля збігла на ґанок, зупинилася перед нею.
— Богдан Олексійович помер на місці, а Ганна Миколаївна у лікарні.
— Чому одразу не сказала? У якій лікарні?
— У першій.
— Андрію, таксі вже поїхало? — Оля обернулася до хлопця.
— Зараз. — Андрій дістав телефон і набрав номер. — Ви вже поїхали? Поверніться, будь ласка…
Оля вже не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні таксі, сховавши обличчя в плече Андрія.
До матері Олю не хотіли пускати.
— Це моя мама! Впустіть мене! Я хочу її бачити! — ридала Оля, умовляючи лікаря.
— Вона у важкому стані, без свідомості.
— Я хочу побачити її, — благала Оля.
— Добре. Тільки без істерики, — попередив лікар і провів їх у реанімацію.
Потім вони знову їхали додому.
— Мамо… Вона ж виживе? — питала Оля в Андрія. — У мене більше нікого немає.
— А Марія? Це ж твоя родичка?
— Господарка. Дуже давно працює у нас, стала як рідна. Так казала, щоб ніхто не знав.
— Чому?
— У всіх у групі є господарки? Як би до мене ставилися, якби дізналися?
Далі вони їхали мовчки. Біля будинку Андрій теж хотів вийти, але Оля зупинила його.
— Не треба, я подзвоню тобі завтра, — сказала вона й пішла.
Марія вийшла з кухні назустріч.
— Ну що там? Бачила маму?
— Так. Вона в комі.
— Господи, Олю. — Марія обняла Олю й заридала. — Будемо сподіватися, що Ганна виживе. Похороном Богдана займатиметься фірма. Вони вже дзвонили. — Марія гладила Олю по спині. — Лихо таке… Який же він був добрий. Ніколи грубого слова не сказав…
Оля залишила Марію причитати, а сама піднялася до кімнати, лігла на ліжко й згорнулася клубком.
Марія розбудила Олю, ледве світало. По заплаканому обличчю й жалісливому погляду Оля зрозуміла – сталося найстрашніше.
— Тільки що подзвонили. Ніч— Прости, дитинко, але твоя мама також пішла… — промовила Марія, і Оля відчула, як остання нитка надії обірвалася назавжди.
