— Ба, розкажеш казку? — запитав шестирічний Ярослав.
— Лише коротку. Вже час спати. Завтра не встанеш у садочок, — Надія Петрівна поправила на онуку ковдру.
— Встану, — пообіцяв хлопчик.
Вона пригасила світло, залишивши лише нічник біля ліжка, дістала книжку, натягнула окуляри й знову сіла на краєчок.
— Ляж зі мною, — попросив Ярослав, відсунувшись, щоб звільнити місце.
— Так я й сама засну. — Але він дивився так благально, що бабуся зітхнула й прилягла поруч. Хлопчик миттю притулився до неї й позіхнув.
Надія Петрівна почала читати, час від часи прислухаючись, чи дихає рівно онук. Переконавшись, що спить, акуратно підвелася, вийшла з кімнати, примкнувши двері.
На кухні вона торкнулася чайника — ще теплий. Налила собі чаю й сіла за стіл. «Де ж Олеся? Обіцяла бути о дев’ятій, а вже одинадцята. Може, заночувала у подруги? То б подзвонила. Чи краще самій набрати? Раптом за кермом? Відверне увагу — не дай Боже…» Вона перехристилася на іконку в кутку. «Почекаю ще трохи».
Відпила й зморщилася. Чай остив, пити не хотілося. Вилила залишки у раковину, підійшла до вікна, за яким стояла густа, тривожна пітьма.
Раптом із-за спини пролунав різкий дзвінок. Надія Петрівна аж підскочила, кинулася до столу, щоб замовкнути мелодію й не розбудити онука. Завмерла з телефоном у руці. На екрані — невідомий номер, а не обличчя дочки.
Шахраї? Для них пізно. А раптом у Олесі сів акумулятор? Вона відповіла.
— Добрий вечір. Майор Коваленко. Олеся Миколаївна Шевченко вам ким доводиться?
— Донькою. А що трапилося? Чому… — почала вона.
— Як до вас звертатися? — перебив беземоційний чоловічий голос.
— Надія Петрівна.
— Надіє Петрівно, заспокойтеся, будь ласка…
— Та як не хвилюватися? Поліція серед ночі просто так не дзвонить. А може, ви шахрай? Гроші зараз вимагатимете? Та в мене немає, а якби й були — не віддала б. Чого мовчите?
— Олеся Миколаївна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів Надія Петрівна вже не чула нічого. Стиснула долоню на грудях, намагаючись втихомирити скажено калатаюче серце. А майор далі говорив і говорив. Вона глибоко вдихнула й раптом закашлялася. Очі заповнили сльози.
— Скажіть мені… — сипнутим голосом прошепотіла вона, — вона жива?
— Жива, але в комі. Стан важкий.
— У якій лікарні? — слова важко вилазили з горла.
— У третій, але зараз їхати не треба. Ви з її сином? То будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїжджайте, лікар пояснить. Як вона опинилася на трасі? — різко перевів тему майор.
— Стривайте, звідки ви знаєте про сина?
— Звідки й про неї — з її телефону. Як вона опинилася на трасі? — повторив він. Ковальчук… Коваль? Надія Петрівна намагалася згадати його прізвище, ніби це було найважливіше зараз.
— Не зна… — автоматично почала вона й зупинилася. — До подруги поїхала, на день народження. Як я її відмовляла… — похитала головою, немов майор міг це бачити. — Обіцяла повернутися о дев’ятій. Син чекає… Господи, що йому казатиму, як прокинеться?
— Значить, на свято їхала… Могла випити?
— Що ви говорите? Вона розсудлива, знала, що син чекає, — гаряче заперечила Надія Петрівна. Хоча в думці прошепотіла: «А хто його знає…» — Може, передумала й вирішила повернутися…
— Вибачте за клопіт. — Майор перервав зв’язок.
«Клопіт… Просто вбив мене».
Вона готова була бігти до лікарні, але згадала про Ярослава. Важко підвелася з табурета, на який опустилася від новин. Дістала з холодильника пляшечку з валеріанкою. Накапала в чашку, збилася з ліку, тряснула ще раз — і рідина з різким запахом вилилася цілим струмком.
— Щоб певно, — промовила вголос, долила води з чайника й вихилила одним ковтком, не зморщившись.
Сіла, стиснувши пляшку в руці.
— Господи, спаси й поверни нам Олесю, рабу Твою. Не лиши хлопчика сиротою. — Істовно перехрестилася на іконку.
Молилася, доки безсилля не змусило її заплющити очі.
— Ба, прокидайся! Мама не приїхала?
Онук торсав її за плече. Надія Петрівна повільно випливала з тяжкого сну. Пам’ять про вчорашній дзвінок пройняла її наскрізь — і вона остаточно прокинулася.
— Ні. Телефонувала, казала, що залишилася там, — збрехала, хоч розуміла: правду треба сказати. І краще зараз.
— Ти брешеш. Я чув, як ти з кимось говорила. Але це була не мама.
— Ярославе, мама в лікарні, — каючись, промовила вона й притягла онука до себе, щоб не побачив сліз.
— Вона захворіла? — злякався хлопчик, вириваючись.
— Так. Їй зробили операцію. Може, посидиш із сусідкою, тітеІ вони разом пішли до лікарні, де Олеся, посміхнувшись слабкою усмішкою, стиснула руку сина й прошепотіла: “Я чула тебе, сину”.
