Ні, мамо, не треба зараз їхати, каже мені син. Подумай сама. Дорога неблизька, всю ніч у потязі, ти ж знаєш, не дитина вже. Та й клопоту вдома вистачає: весна, на городі ще й роботи море.
Я кажу йому щиро:
Синку, ну як це не їхати? Ми ж так давно не бачилися! Та й з дружиною твоєю хочеться ближче познайомитися, кажуть же, невістку краще у себе вдома пізнати.
Давай домовимся так: почекай до кінця місяця, ми самі до тебе приїдемо всі разом. На Великдень багато вихідних, заспокоїв він мене.
Як чесно сказати, вже на валізах стояла. Але повірила, послухала, вирішила таки вдома чекати.
Та так ніхто й не приїхав Кілька разів дзвонила синові він все дзвінок кидав. Потім сам передзвонив, сказав, що заклопотаний, не варто чекати на них.
Я тоді дуже засмутилася. Готувалася, чекала. Син мій, Олексійко, одружився вже півроку тому, а я невістку досі й не бачила
Олексія я народила коли мені було вже тридцять тоді ще не одружена була, все сама. Вирішила, раз не склалося сімї бодай материнського щастя хотіла.
Може це й не зовсім правильно, але ніколи свого рішення не шкодувала, хоч тяжко було, і грошей катма сама на двох роботах тягнула, виживали як могли. Головне щоб у сина все було.
Минуло час, син до Києва вступив. Хотіла його підтримати тоді і подалась було до Польщі на заробітки, щоб допомогти йому з оплатою навчання, житла. Серце материнське раділо можу для своєї дитини щось зробити.
Олексій вже з третього курсу почав підробляти, і себе забезпечувати. Закінчив і вже жив на свої.
Додому він рідко приїздив, раз на рік як пощастить. А я в Києві жодного разу за життя не була аж соромно казати
Думала, як одружуватиметься тоді вже точно поїду. Навіть гроші стала збирати спеціально назбирала шістдесят тисяч гривень.
Пів року тому син зателефонував:
Мамо, я одружуюсь. Але ти поки не приїжджай, ми тільки розпишемось, весілля буде пізніше.
Засмутилась тоді, ну а що вдієш По відеозвязку з невісткою познайомив гарна дівчина, не бідна. Батько її щось типу бізнесмена, багатий, все в них добре.
Минув час, а син ні до себе не кличе, ні сам не їде. Я вже не витримала: купила квитки до Києва, зібрала гостинці і пиріжків напекла, і огірочків-варення, і хліб свій домашній і поїхала. Перед потягом ще передзвонила:
Мам, ну ти даєш Я на роботі, навіть зустріти не зможу. Ось тобі адреса, викличеш таксі, обізвався Олексій.
Рано-вранці я була вже у столиці. Таксі коштувало стільки, що чималу суму віддала але Київ вранці гарний, хоч трохи й відволіклась.
Двері відкрила невістка. Навіть не привіталася гарно сухо каже: проходьте на кухню. Сина вдома не було на роботу зраненька пішов.
Я почала викладати зі своїх пакетів картопля, буряк, сушені яблука, мариновані грибочки, огірочки, баночка повидла. А вона стоїть, мовчить, тоді як відрізала:
А навіщо ви все це привезли? Ми таке не їмо, я взагалі не готую.
А що ж ви їсте, доню?
Ми їжу замовляємо з доставки, готувати не люблю: запахи на кухні залишаються, не вивітрюються потім, відказує мені Юстина.
Ще не встигла я слова дібрати, як на кухню забіг малий хлопчик, років три з половиною.
Знайомтесь, це мій син Назар, каже невістка.
Назарчик? перепитала.
Ні, Назар. Не люблю, коли імена перекручують, строго відповіла.
Добре, як скажеш, Юстиночко.
Не Юстиночко, а Юстина. Тут у Києві ніхто імена не змінює, але ж поглядає скоса.
Серце защеміло навіть не тому, що син одружився вже з дитиною невістки а що мені цього не розповів
Але й це ще не все. Глянула я а на стіні висить велике весільне фото.
Ну, гарне фото, хай хоч так спогади будуть, кажу, жартуючи.
Чому не було весілля? Було. На двісті гостей. Тільки вас не запрошували Олексій сказав, що ви прихворіли Може, воно й краще, зиркнула з голови до ніг.
Снідати будете?
Звісно, буду.
Поставила вона мені чашку чаю й три шматочки дорогого сиру. Це, виявляється, у них сніданок такий.
А мені після дороги чого не поїсти добре? Вирішила яйця посмажити, але невістка ледве не вигнала з кухні запах, мовляв.
Хліб домашній теж відмовилась куштувати каже, дієта, правильно харчуються.
Їсти я вже не хотіла образливо було. Всі ті роки гроші відкладала, чекала весілля, дочекалась
Сидимо мовчки. Тут підбіг Назарчик, обіймається до мене. Я була рада а Юстина ледве не кричить: не можна торкатись дитини, раптом щось принесла.
Для малого гостинців не було дала баночку малинового варення:
Ось тобі до млинців буде, синку!
А невістка вириває з рук:
Скільки разів казати: ми цукру не їмо, тут ПП!
Відчула, що ще трохи і не стримаюсь зі сльозами. Чай не допила стала взуватись.
Вийшла під підїзд, сіла на лавку й заплакала. Так важко ще не було ніколи.
За якийсь час бачу невістка йде гуляти з дитиною, й несе всі гостинці на смітник.
Слів не було Як відійшли, склала назад у сумки й пішла на вокзал. З квитком пощастило купила з рук на вечір.
Біля вокзалу столова. Замовила собі борщу, шмат свинячої відбивної, картоплі з овочевим салатом. Заплатила чимало, але скільки себе пригнічувати? Я ж жінка, маю право й поїсти смачно!
Сумки здала в камеру схову, ще трохи Києвом походила і таки красиво, душа трохи відтанула.
У потязі не заснула проплакала всю дорогу. Ще образливіше було від того, що мій син навіть не подзвонив і не спитав де я.
Ось ніколи б не подумала, що він зможе мене так зустріти. Я ж тільки й жила заради нього
Тепер не знаю, що й робити з тими відкладеними на весілля шістдесятьма тисячами Дати синові хай знає, що мама завжди памятає про нього, чи залишити собі бо, може, не заслуживДодому приїхала на світанку, ноги втомлені, душа ще більше. В садку вже розквітла абрикоса, надворі співали пташки, свіже повітря тішило й різало серце ось тут моє життя, тут все, що справжнє.
Зайшла до хати, розклала по полицях свої гостинці. Сіла, обійняла гарячу кружку чаю, дивилась у вікно і раптом так гірко стало за тими роками, що поклала задля любові, яка виявилась такою далекою.
День минав у турботах: полола грядку, підвязувала помідори, поливала квіти. Хоч серце боліло, але у звичних клопотах знаходила розраду. Коли вже сонце хилилось до заходу, з подвіря почувся голос сусідська дівчинка Мартуся прибігла:
А можна я у вас пиріжки, як тоді, скуштую?
Та звісно, заходь, он ще й малинове варення є.
Мартуся вмостилась на лавці, блищать оченята, розповідає щось про свої ігри й про маму, у якої нині день народження.
А можна вам квіточку подарувати? простягає різнокольорову ромашку.
Сиділа я і думала: може, не ті сподівання мала, не там шукала вдячності. Бо щастя це хтось маленький на твоїй лавці, рідний дім, теплий пиріг і чисте небо над головою.
Я тоді по-новому подивилась на своє життя: не всі діти стають вдячними, але добро не зникає воно повертається по-іншому. І як би не боліло, жити треба з теплом у серці, бо воно потрібне цьому світу.
А ввечері, коли вибиралася лягати спати, телефон таки задзвонив. Чується голос:
Мамо, вибач, не зміг раніше У мене важко, все якось не так. Ти не сердься, я
Я слухала і вже не мала злості. Відповіла просто:
Я не серджусь, синку. Бережи себе. А я тут, усе чекаю.
Бо скільки б не було болю, мама завжди лишається домом туди повертаються навіть тоді, коли здається, що дорога вже втрачена.
