Я відкрила власний салон краси в Києві. За десять років я вислухала стільки чужих секретів, що могла би рознести весь район. Але якось прийшла до мене дружина мого коханця сказала, що «довіряє мені, як психологу», і попрохала зробити її красивою, щоб він не пішов до іншої.
Галина ніколи не марила сценою, кіно чи мільйонами підписників в інтернеті. Вона мріяла про своє крісло. Те саме біля дзеркала, куди люди сідають, залишають маску «я в порядку» і на годину стають справжніми зі страхами, безглуздими надіями та соромними зізнаннями.
Галина вивчилася на перукаря у девятнадцять, відкрила невеличкий салон у тридцять, і вже до сорока знала про Поділ більше, ніж дільничний, священник і сімейний лікар разом узяті. Фарбувати сивину, підрівняти чубчик, накрутити локони це було лише приводом. Головна її послуга тиша.
Вона вміла слухати і не видавати. Її салон називався жартівливо «Косичка до косички». Три крісла, чайник, кавоварка в кредит і безліч дешевих, але чистих горнят.
Галина працювала разом з двома молодими дівчатами Катерина та Марія, але саме до Галини був вічний запис на два тижні вперед.
Галинка, тільки до вас, казали клієнтки. Ви ж розумієте.
Галина слухала історії про чоловіків-алкоголіків і коханців-колег, про синів-наркоманів і про накопичення на «чорний день». Вона знала, хто насправді володіє кіоском «Хризантема» (жінка, не чоловік), хто робить ліпосакцію таємно від родини, хто пів року збирає гроші, щоб втекти від деспота.
Галина могла би розвалити десятки родин одним постом у соцмережах. Але вона мовчала. Секрет це валюта. Вона її не витрачала даремно.
Він.
Олег прийшов випадково спершу привів доньку підстригтись, дівча з зеленими кінчиками волосся. Потім сам сів у крісло «трохи підрівняти віскі». Йому було сорок два, він не схожий на акторів з реклами, але чепурний, спокійний, з тією рідкісною прямотою у погляді сірим, чесним.
Як ви відважились відкрити салон? Не страшно було брати кредит? питав він без удаваної ввічливості.
Галина відповідала, ловлячи себе на тому, що говорить більше, ніж зазвичай. Зазвичай говорили їй. А тут навпаки.
Їхній роман почався банально. Пізня зміна, вимкнули світло, Олег зайшов «забрати забуту шапку доньки», розмова про генератор, чай у холодному салоні. Перший поцілунок відбувся між шафкою з фарбами і умивальником.
Галина знала, що він одружений. Він не приховував.
У мене нормальна родина, чесно сказав Олег. Без пристрастей. Жінка хороша. Просто… ніби ми перестали ловити спільну хвилю. А з тобою тиша, яка потрібна.
Я не збираюсь ламати тобі життя, відповіла Галина.
І справді не збиралася.
Їхні зустрічі були нерегулярними раз на тиждень, раз на місяць. Він ніколи не обіцяв піти від родини. Вона ніколи не вимагала. Їм обом було за сорок це був дивний компроміс між «не можу без тебе» і «немаю права на тебе».
Вона.
Одного дощового вівторка у салон зайшла жінка. Таких Галина бачила сотні. Середній ріст, трохи за сорок, пальто добротне, але не модне. Сумка середнього цінового класу. Втомлене, але інтелігентне обличчя.
Запису нема, може, якось поміж? Дуже треба. Чоловіка ввечері зустрічаю хочеться виглядати як людина, тихо сказала вона.
У розкладі якраз звільнилося місце клієнтка з фарбуванням спізнилася.
Сідайте, сказала Галина. Як вас звати?
Світлана, відповіла жінка, присіла у крісло.
Галина накинула на неї пеньюар, поглянула і відчуття холоду пройняло її до кісток. На безіменному пальці Світлани знайома обручка з матовою полоскою. Така сама, як у Олега. Так само поправляє, коли нервує. Риси обличчя, лінія губ, кутки очей знайомі до болю.
Вона зрозуміла це дружина.
Сповідь по колу.
Мені порадили саме вас, казала Світлана, поки Галина мила їй голову. Сказали, ви не просто стрижете, а ще й слухаєте.
Стараюсь, хрипко відповіла Галина.
Знаєте, промовляла Світлана тихо, мов боялась сполохати власні думки, мені сорок три, все життя з одним чоловіком. З інституту разом. Стільки всього іпотека, скорочення, хвороби дітей. Я думала, у нас міцна родина.
Галина масувала їй скроні, намагаючись не тремтіти.
А потім він… ніби зник. Фізично вдома, а погляд кудись мимо. Постійно у телефоні. Усміхається сам собі. Я розумію там є хтось ще. Жінка.
Вода шуміла, намагаючись заглушити кожне слово.
Я не дурна, продовжила Світлана. Я все відчуваю. Але не хочу скандалів. Не хочу сцен під підїздом. Я хочу, щоб він сам вирішив залишитися. Для цього… гірко усміхнулася, треба бодай не відштовхувати його своїм виглядом. Зробіть мене красивішою, будь ласка. Я знаю, ви чарівниця.
Галина ледве не впустила душ.
Її назвали чарівницею.
Дружина її коханця, нічого не знаючи, просила допомогти їй у боротьбі за того самого чоловіка.
Між ножицями і совістю.
Годину Галина працювала просто механічно. Руки автоматично робили своє піднімали пасма, обрізали, сушили, вкладали. Мозок метався.
«Сказати? Мовчати? Відмовитися, пославшись на мігрень? Спитати: Як зветься чоловік?».
У вас такі сумні очі, сказала Світлана, дивлячись у дзеркало. Ви, мабуть, теж багато чого наслухались, правда?
Галина вперше за довгі роки захотіла, щоб крісло було порожнім. Щоб перед нею сидів не живий, а манекен. Бо жива людина довірилась їй. Не перукарці. Не жінці. А людині, яка не має права зраджувати це довіря.
Коли стрижка була закінчена, Світлана встала і подивилась у дзеркало. Галина старалася пишні локони, легкий обєм, трішки висвітлених пасм біля обличчя омолодилась на десять років.
Боже… прошепотіла Світлана. Це я? Мені навіть подобається!
У її очах блиснули сльози.
Дякую вам. І знаєте, іноді думаю, може, сама все зіпсувала перестала доглядати себе, стала бурчати. Чоловіки ж, як діти… Ви, як жінка, скажіть: якщо чоловік пішов до іншої це завжди вина дружини?
Галина зустріла її погляд у дзеркалі. Вперше не мала готової, поверхової відповіді.
Я вважаю, тихо сказала Галина, що дорослий чоловік сам відповідає за свої рішення. Не як дитина. Він не «йде до іншої», ніби його ведуть. Він сам йде. Своїми ногами.
Світлана кивнула і ледь всміхнулася:
Дякую. Ви справді, як психолог.
Ввечері Олег зайшов, як завжди «на дванадцять хвилин, доки стою у заторі». Він зайшов до підсобки, звично хотів обійняти Галину, але вона відступила.
Сядь, сказала вона.
Тоном, від якого його кутики губ затремтіли.
Щось трапилось? занепокоєно спитав він.
Сьогодні в мене була твоя дружина Світлана.
Він зблід.
Вона щось дізналась?!
Ні. Вона прийшла «зробити себе красивішою, щоб ти не пішов до іншої». І сказала, що довіряє мені. Мені, Олег. Ти розумієш?
Він сів, опустив голову.
Галино, я…
Не треба, перебила вона. Я не буду читати тобі моралі. Ти не перший одружений чоловік, який шукає розраду. І я не свята. Я знала, у що вплутуюсь. Але сьогодні мені вручили вашу родину з обох боків її страхи, твої почуття. І я більше не потягну це у свою постіль.
Він мовчав.
Ти підеш від неї? спитала Галина. Без надії, просто констатуючи.
Він зітхнув.
Ні. Не піду. Я боягуз. У нас діти. Іпотека. Спільне життя. Ти знаєш.
Знаю, кивнула Галина. Тому я йду. Я не зможу тебе стригти, цілувати і дивитися їй у очі, коли вона прийде підрівняти кінчики. Я не витримаю.
То це все? він спробував всміхнутись. Виганяєш клієнта?
Не клієнта. Чоловіка, який не витримав власного вибору.
Вона подала йому пальто.
Олег пішов. Тихо, без сцен і без останнього поцілунку. Просто перестав приходити в салон.
Через кілька місяців Галина дізналася від іншої клієнтки, що він змінив барбера і став «якимсь сумним, але підтягнутим».
Світлана прийшла ще двічі. Раз перед річницею весілля, другий перед співбесідою (вирішила вийти з декрету і «більше не залежати від чужих грошей»).
Вона сиділа, як завжди, розказувала про маму, яка вчиться користуватися телефоном, про сина, що хоче грати у футбол, про чоловіка, який «став відстороненим, задумливим, але наче не пє».
Про коханку вона не знала. І, можливо, ніколи не дізнається.
Галина більше не намагалася приміряти на себе роль долі.
Одного дня Світлана принесла коробку еклерів.
Це вам, сказала. Ви єдина людина, з якою я можу бути слабкою. Дякую.
Галина взяла коробку.
І зрозуміла, що її робота не «зробити красивішою, щоб він не пішов». Її робота повернути людям хоча б частинку гідності. Через зачіску, через розмову, через чесну фразу: «Він сам відповідає за свої вчинки».
І так, Галина все ще зберігає чимало чужих секретів.
Все частіше ловить себе на тому, що не може по-справжньому довіряти нікому надто добре знає, як люди вміють брехати.
Але коли вона миє голову черговій жінці, яка шепоче: «Тільки вам можу це сказати», Галина відповідає:
У вас дуже міцне волосся. Воно витримає все. А ви ще більше.
І цього іноді достатньо, щоб людина не розсипалась прямо у кріслі.
Мораль.
Є професії, в яких тобі платять не лише гривнями тобі платять фрагментами чужого життя. Легко уявити себе суддею або рятівницею, але найчесніша позиція залишатися свідком і не користуватися чужою уразливістю заради власних ігор. І якщо тобі дістається роль «того надійного», будь готова одного разу відмовитись від власного комфорту, щоб не зрадити те довіря, яке тобі подарували.
А ви хотіли би знати правду на місці Світлани, чи воліли би залишитися у гарному незнанні? 🪞Відповідь на це питання Галина так і не знайшла. Її життя стало не про великі драми, а про маленькі щоденні вибори: вранці заварити каву, ввечері закрити двері й залишитися самою з власними думками. Час від часу вона згадувала Олега але вже не як коханця, а як одну з багатьох історій, що пройшли через її крісло і залишили слід.
А місто жило далі: весняний дощ змивав пил з тротуарів, нові клієнтки записувалися у чатах, Катерина жартувала про чергову моду на рожевий блонд, а Марія розповідала про свою першу закоханість. Галина пила чай з еклером і слухала, як сміються молоді дівчата, як літні жінки діляться планами. Вона знала: навіть у середмісті бурхливого Києва маленький салон із назвою «Косичка до косички» може бути єдиним місцем, де люди дозволяють собі бути собою.
Галина не стала героїнею чи суддею. Вона залишалася тією, хто знає і мовчить. А коли клієнтки питають: «Як ви все витримуєте?», вона відповідає просто:
Я була, є і буду тут, поки хтось потребує, щоб його вислухали без оцінок, без порад, без засудження. Просто із чашкою чаю, чистим горнятком і теплим рушником.
І тоді світ на одну годину стає трішки легшим.
Галина відчуває: це і є справжня магія.
Я відкрила салон краси у Києві, де за десять років вислухала стільки чужих секретів, що могла б розповісти півміста, але одного разу до мене прийшла дружина мого коханця, яка сказала: “Д