— Просто роби свою справу, — голос Дмитра звучав буденно. Він навіть не підняв очі від телефону. — Твоє завдання — створювати затишок. Я забезпечую сім’ю, ти ведеш дім. Все чесно.
Я завмерла з тарілкою в руках. За двадцять три роки шлюбу я звикла до всього, але ця фраза…
Марія, моя найкраща подруга, що сиділа навпроти, хмикнула у келих із вином:
— А що він сказав не так? Багато хто був би радий опинитися на твоєму місці, Соло.
Мій погляд миттєво перебіг до сина. Андрій сидів, схиливши голову. Його телефон здригнувся.
— Дмитре, — я поставила тарілку на стіл. — А ти не думав, що я можу бути чимось більшим, ніж покоївка?
— Ось і почалося, — він заплющив очі. — Ми ж усе обговорили, коли ти йшла з роботи.
— Чи ти переконав мене, що так буде краще для всіх?
Щось у моєму тоні змусило його відірватися від телефону. Наші погляди зустрілися, і я побачила в його очах іскру страху. Невже він думав, що я не помічала їхніх обмірковуючих поглядів, випадкових дотиків?
Андрій раптом підвівся зі столу:
— Я можу піти? У мене завдання з програмування.
— Звісно, іди, — відповіла я, не відводячи очей від чоловіка.
Звук дверей, що вдарилися, розійшовся луною по квартирі. Марія зникла. Дмитро мовчки збирав тарілки.
— Залиши посуд. Сядь.
— До чого ця розмова? — він завмер біля раковини.
— До того, що я не посудомийка. Пам’ятаєш, ким я була до того, як ти переконав мене, що «дітям потрібна мати вдома»?
— Знову за своє.
— Ні. Це ти вирішив. Як і завжди.
Телефон чоловіка тихо дзенькнув. Повідомлення.
— Не відповіси? Від Марії?
— Припини. Ти поводишся неадекватно.
— Неадекватно? Давай поговоримо про адекватність. Розкажи мені про спільний проєкт із моєю найкращою подругою.
Звук ляпаса розтяв повітря. Але це не Дмитро вдарив мене. Це я дала йому по щоках.
— Мам? — голос Андрія з коридору змусив нас здригнутися. — Я до Олега, можна?
— Звісно, серденько.
О третій годині ночі я прокинулася від звуку дверей. Андрій?
— Ти де був? — я зупинилася у дверях кухні.
Син здригнувся, поспіхово ховаючи щось у кишеню.
— Андрію, що відбувається?
— Я… я покинув універ. Два місяці тому. Не хочу бути програмістом! Це батькова мрія, не моя.
— А гроші? Кому ти винен?
— Взяв у борг. Сто тисяч гривень. На курси фотографії. Тепер вимагають, погрожують розповісти батькові.
— Завтра розберемося, — сказала я.
Договорити не встигла. У замку повернувся ключ. Дмитро.
— Не спиться? — його голос був хрипким. Від нього пахло горілкою.
— Тату, я все поясню, — Андрій став між нами.
— Що саме? Те, що мій син — брехун? Марія мені усе розповіла. Про універ.
Я завмерла:
— Марія?
— Так, уявь собі. Хоч хтось у цьому домі вважає за потрібне говорити правду.
— Годі, — промовила я, дивлячись на Дмитра.
— Що «годі»? Це ти його так виховала? — він повернувся до мене. — До речі, про обман — як там Марія? Не втомилася від ділових зустрічей?
— Заткнись, — прошипів Дмитро.
— А що? Вдариш? При сині?
Тут Андрій крокнув до дверей:
— Я йду. Ви обоє… ви один одного варті.
Двері грюкнули.
— Догралася? — голос Дмитра тремтів.
І в цю мить у двері постукали.
За порогом стояла Марія. Розкуйовджена, з розмазаною тушню.
— Треба поговорити.
— Ти що тут робиш? — вирвалося в Дмитра.
— Те саме, що й завжди, — вона пройшла повз нього, сіла за стіл. — Руйную чужі життя. Знаєш, Соло, а він і мені обіцяв розлучення. Казав, що я особлива. А потім я дізналася про Іру з бухгалтерії. І про Катю зі спортивного клубу.
— Заткнись! — Дмитро з силою вдарив по столу.
— Та годі вже. Раз правда, то до кінця. Про універ твого сина… Це я розповіла його дівчині. Настроїла проти нього. А вона й повірила, що він її кине. Ось і почала шантажувати.
— Навіщо? — нарешті вимовила я.
— Не знаю. Можливо, хотіла, щоб ви всі відчули те саме, що й я? Порожнечу.
Вона пішла до виходу, але біля дверей обернулася:
— Знаєш, що найсмішніше? Я й справді вважала тебе найкращою подругою.
Двері за нею зачинилися.
— Соло… — крокнув до мене Дмитро.
— Не треба. Просто йди.
— Давай поговоримо.
— Про що? Четверта ранку. Наш син пішов. Твоя коханка у всьому зізналася. А я… я просто втомилася обслуговувати. Ключі залиш на полиці.
Він кивнув. Повільно дістав зв’язку, поклав на полицю. Затримався біля дверей:
— Пробач мені.
Двері знову грюкнули. Я лишилася сама. Телефон здригнувся. Повідомлення від Андрія: *«Мамо, я в порядку. Не шукай. Просто відпусти.»Я взяла телефон, знову подивилася на повідомлення сина, і раптом зрозуміла, що вперше за багато років відчуваю справжню свободу.
