Мені й дружині моїй обом вже сорок чотири роки. Півтора місяці тому ми знову стали батьками. У нас було вже пятеро дітей усі хлопці, і нарешті народилася наша дівчинка!
Наше знайомство із Ганною почалося ще у школі, і сталося так, що вона народила нашу першу дитину, коли їй було шістнадцять. Це зовсім не охолодило наші почуття, а навпаки зміцнило нашу любов. Ми швидко одружилися, і з тих пір тримаємося разом.
Батьки завжди підтримували нас. Коли мені виповнилося двадцять і ми дізналися, що чекаємо другого малюка, вся родина дуже раділа. Мама якось зізналася, що мріяла мати хоча б двох дітей, але з татом їм не вдалося, тому вони з теплотою доглядали онуків.
Бути батьком нелегка справа. Часом буває страшно, коли діти хворіють, часом смішно й сумно одночасно особливо після сімейних сварок. Але це ніяк не впливає на мою любов до дітей і Ганни. Я глибоко вірю, що поки маємо змогу, потрібно дарувати дітям життя. Ми з Ганною щасливі й не збираємось зупинятися хочемо ще більше дітей.
Чи вірно я думаю? Чи правильно в українській родині прагнути великої сімї?
