Я візьму вашу дівчинку до свого класу, якщо ви не заперечуєте, промовила вчителька, яка випадково підслухала розмову моєї мами, завуча та ще однієї педагоги.
А от та вчителька, до чиєї групи мама намагалася мене прилаштувати, категорично відмовлялася.
Та ж вона у вас двійкаркою буде! Навіть читати не вміє, літери в склади скласти не може, ось і весь її аргумент. І де це чувано, щоб у «А» класі сиділи двійкари?
Вона мала рацію. Я дійсно не вміла ні читати, ні писати. Мати зі мною займатися не мала змоги адже я категорично відмовлялася літом сидіти над букварем. Мені треба було бігати, досліджувати, лазити по деревах, і, за словами мами, я «з ранку до ночі шибала по двору, неначе вихор». А ще ж треба було вивчити кожен закуток не лише нашого подвіря, а й сусідніх і як тут встигнути?
Та Зоя Михайлівна, схоже, розгледіла в мені щось таке. Ось так я опинилася в «Б» класі. Поводження жах, але навчання на відмінно. Мені було легко, бо вона вміла знайти підхід до кожної дитини.
Як же ми її любили! У нашому класі аж до пятого не було навіть трійкарів лише відмінники. Бо вчитися по-іншому в Зої Михайлівни просто не виходило.
Коли ми випускалися з початкової школи, вона вже була на пенсіЇ. Своїх дітей у неї не було, чоловіка теж все життя віддала школярам.
Ми часто збиралися в неї вдома по вихідних це завжди було свято. У її хаті завжди пахло квітами, стояли вазони з солодощами (а тоді вони були дефіцитом), і завжди знаходився хтось із її колишніх учнів. Вони залишалися, розповідали історії зі шкільних років, про подорожі, і ми мріяли, що колись теж прийдемо до неї з цукерками й розповідями для нових дітей.
Зоя Михайлівна мешкала одна в трикімнатній квартирі, яка дісталася їй від батьків. Всередині просто, але зі смаком. На полицях стояли подарунки від учнів: вироби з дерева, вишиванки, глиняні іграшки. А в одній кімнаті ціла бібліотека: стелажі до стелі, а посеред затишне крісло.
Ось у ньому вона й сідала, а ми, наче курчата, тіснилися на килимі біля ніг. Вона брала книгу, читала, а потім ми гаряче обговорювали. Іноді вона розповідала про митців, ставила платівки, і ми потрапляли в чарівний світ музики та поезії.
На початку кожного сезону ми йшли з мольбертами до парку біля її будинку. Там, серед природи, переносили на папір осінь, весну чи літо кожен по-своєму. Лише взимку малювали вдома, дивлячись у вікно. А в Зої Михайлівни виходили справжні шедеври їх вона дарувала нам. Ми грали в шашки, й переможець отримував цукерку.
Після школи ми часто навідувалися до неї. Вона випустила ще кілька класів, потім пішла зі школи, але не на спокій почала займатися з дітьми вдома.
Зоя Михайлівна пішла у вісімдесят років. Сидячи в улюбленому кріслі з книгою, вона просто закрила очі ніби заснула. Поруч була її учениця Катруся, якій вже перевалило за сорок вона працювала лікаркою і щодня заходила до вчительки після зміни.
На похоронах плакало стільки людей, що я такого ще не бачила. Квітів було неможливо порахувати, а слів про неї сказано на цілу книгу.
Ось якою вона була. Її родина не кілька людей, а сотні колишніх учнів. Вона памятала кожного, знаходила для всіх тепле слово, ніколи не підкреслюючи свого авторитету. Він був очевидний і без слів.
Як казав один із її вихованців: «Зоя Михайлівна була не просто вчителькою. Вона була першим провідником у світ знань, доброти і захвату перед життям. Вона показала нам, наскільки цей світ неймовірний».
