«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, що зруйнувала ілюзії
Того дня Валерія, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Олексій — зняв слухавку. Голос був стриманим:
— Алло?
Далі — пауза. Довга. Наче хтось говорив без перерви, а він лише слухав. Леріа витерла руки об фартух і вийшла з кухні. В коридорі — нікого. Телефонний провід тягнувся у бік дитячої. Серце защеміло. Не знаючи чому, вона пішла тихо, немов крадець, — навшпиньки.
З-за привідкритих дверей спальні донісся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив із нею.
— Ганнусю, благаю, заспокойся… Я все розумію, правда. Але й ти мене зрозумій. У мене родина, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу говорити — Льора може зайти будь-коли. Я маю їй усе розповісти, але поки ще не час… Давай завтра. Не дзвони мені сюди в цей час, прошу. І так… Я люблю тебе.
Її ніби пройняло током. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що дихати стало важко. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Лера не влаштувала сцени. У голові пролунав голос матері: «Ніколи не роби нічого під гарячу руку». Вона випрямилася, як могла, і повернулася на кухню. Вняла ножа, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці неохайно. Біля ніг терлася кішка, Лера кинула їй шматочок — єдиний акт автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за іншу його фразу: «У мене родина…» Значить, ще важливе? Ще має значення?
Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стискала груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливий, уважний. Жодної тіні відчуження. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Олексій повернувся на кухню, вдихнув запах вечері й посміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро буде?
— За півгодини. Я дрібно нарізала — швидше звариться… А хто дзвонив?
— Га? — він немов не зрозумів. — А, з роботи. Попросили завтра вийти — деревину прийняти.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо…
— Угу.
— Ти якась сумна, Лерко.
— Просто втомилася. Думала, завтра разом поїдемо, на дачу.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Олесю…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, які дурниці. Люблю, Леруню. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш — родина для мене все.
Він потягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємний.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що грали поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромляючи кігті — дякувала за ласку. Лера стиснула її лапки, сховала обличчя у пухнастій шерсті.
Та жінка… вона має зникнути.
Лера не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував у іншої. Але й втратити його — неможливо. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка й зібрався «на роботу», Лера сказала на заводі, що погано себе почуває, і залишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хуйку — «на заводі стіну фарбують». Потім — просто до садка. За кілька хвилин вийшов Олексій. Лера пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедця й фрукти, а потім повернув до приватного сектора. Лера зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одними з воріт.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони вдвох. Лера повернулася додому. У голові — пекло. У душі — розпач.
За пару днів їй вдалося розгледіти Ганну краще — гарна, лиха. Років тридцять. Потім — пощастило: побачила Ганну з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розкрила все, базікаючи дорогою.
— Ганка? Сама з хвороватою дитиною, чоловік її кинув. Зараз у неї кавалер. Одружений. Каже, покине дружину заради неї…
У Лери всередині закипіло. Але вона вимушено посміхалася.
І ось, одного робочого дня, Валерія — у халаті й хуйці — вирушила на «візит».
Ганна була у дворі. Лера вдала запаморочення, увійшла у довіру. Вода, чашка… й раптом — «Я бачу вашу долю».
Ганна — спочатку у шоці, потім у недовір’ї. Але Лера почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Ганя повірила. Очі розширилися.
— А з цим чоловіком… у вас нічого не вийде. Він— Він не буде твоїм, бо навіть коли обіцяє — у його серці вже давно живе зрада.
