**«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, що зруйнувала ілюзії**
Того дня Оксана, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Богдан — зняв трубку. Його голос був стриманим:
— Алло?
Далі — пауза. Довга. Ніби хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі — нікого. Телефонний шнур тягнувся у бік дитячої. Серце занило. Не знаючи чому, вона пішла тихо, як на крадіжку, — навшпиньки.
З-за ледь відчинених дверей спальні почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив з нею.
— Марічко, благаю, заспокойся… Я розумію, справді. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу говорити — Оксана може увійти в будь-яку мить. Я повинен їй усе розповісти, але поки не час… Давай завтра. Не дзвони мені сюди в цей час, прошу. І так… Я люблю тебе.
Її ніби вразило струмом. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що стало важко дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштувала сцени. Голос матері пролунав у голові: «Ніколи не роби нічого важливого на гарячу голову». Вона випрямилася, як могла, і пішла назад на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці нерівно. Біля ніг терлася кішка, Оксана кинула їй шматок — єдиний акт автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за іншу його фразу: «У мене сім’я…» Отже, ще важлива? Ще значуща?
Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Домогосподарка? Звичка? Біль стискала груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливий, уважний. Жодного намліку відчуження. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув запах вечері й посміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро буде?
— За півгодини. Я м’ясо дрібно нарізала — швидше звариться… А хто дзвонив?
— Га? — він ніби не зрозумів. — А, з роботи. Попросили завтра вийти — до лісу поїхати.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо ж…
— Угу.
— Ти якась сумна, Оксанко.
— Просто втомилася. Думала, разом завтра будемо, до бабусі поїдемо.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Богдане…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Оксанко. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємний.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, які гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила кігті — дякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, сховала обличчя у пухнасту шерсть.
Та жінка… вона має зникнути.
Оксана не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — нестерпно. Рішення прийшло саме собою: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка й зібрався «на роботу», Оксана сказала на заводі, що погано почувається, і залишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на заводі фарбували стіну». Потім — прямо до садка. За кілька хвилин вийшов Богдан. Оксана пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедці та фрукти, а потім повернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одним із подвір’їв.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока блондинка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони удвох. Оксана пішла додому. У голові — жар. У душі — розпач.
За пару днів їй вдалося розгледіти Марійку краще — гарна, лиха. Років тридцять. Потім — удача: побачила Марійку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, виклала все, базікаючи дорогою.
— Марійка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Зараз у неї кавалер. Одружений. Каже, покине дружину заради неї…
У Оксани всередині закипіло. Але вона посміхалася.
І от, одного неповного робочого дня, Оксана — у халаті й хустці — вирушила на «візит».
Марійка була у дворі. Оксана зіграла запаморочення, увійшла в довіру. Вода, чашка… і раптом — «Я бачу вашу долю».
Марійка — спочатку в шоці, потім у недовір’ї. Але Оксана почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… УсеОксана подивилася на спокійне обличчя Богдана, що засинав, і зрозуміла: війна закінчилася, але перемога нікому не принесла щастя.
