Усе я розумію але й ти мене зрозумій: правда, яка розбила ілюзії
Того дня Оксана, як завжди, готувала обід нарізала мясо для тушковання. У кухні пахло цибулею, на сковороді шкварчав жир, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік Богдан підніс слухавку. Його голос був стриманим:
Агов?
Далі пауза. Довга. Ніби хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Провід телефону простягався у бік дитячої. Серце стиснулося. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, немов злодій.
З-за зачинених дверей почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи з нею не говорив.
Марічко, заспокойся Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сімя, я не можу зараз приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Оксана може увійти будь-коли. Я їй усе розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. Так Я тебе люблю.
Її ніби пройшло електрикою. Рука, готова відчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так сильно, що дихати стало важко. «Я тебе люблю». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштувала сцени. У голові пролунав мамин голос: «Ніколи не роби нічого під гарячу руку». Вона випросталася, скільки було сил, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки мяса падали на дошку безладно. Біля ніг терлася кішка, Оксана кинула їй шматочок єдиний автоматичний жест доброти.
«Я теж тебе люблю»
Ці слова крутилися в голові, наче навіювання. Вона вчепилася в іншу його фразу: «У мене сімя» Значить, ще важлива? Ще має значення?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня дому? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливий, уважний. Жодних ознак відсторонення. Ніколи не давав приводу.
За двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув аромат їжі й усміхнувся:
Який запах! Скоро буде обід?
За півгодини. Нарізала мясо дрібніше швидше протушиться Хто телефонував?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра прийти прийняти деревину.
Часто тебе турбують у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-гу.
Чого ти така сумна, Оксанко?
Просто втомилася. Думала, завтра будемо разом, поїдемо на дачу.
Але ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене любиш?
Звісно, що ти. Люблю, Оксано. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила пазурі подякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Оксана не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але втратити його нестерпно. Рішення прийшло саме: розправитися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка й зібрався «на роботу», Оксана сказала на підприємстві, що погано почувається, і залишилася вдома. Замаскувавшись, позичила у сусідки халат і хустку «на заводі фарбуватимуть стіни». Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Оксана йшла слідом, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив шовку та фруктів, потім повернув до приватного сектору. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не один. Висока білявка поруч. Вони пішли в бік лісу туди, де колись гуляли вони з Богданом. Оксана пішла додому. В голові жар. В душі безнадія.
За кілька днів їй вдалося добре роздивитися Марічку красуня, хоч і зрадниця. Років тридцять. Потім удача: побачила Марічку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, вибалакала усе.
Марічка? Самотня з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що «кине свою дружину заради неї», прошепотіла подруга, а в серці Оксани спалахнула помста.
