**Щоденниковий запис**
Того дня Оксана, як завжди, готувала обід нарізала мясо для тушкованя. На кухні пахло цибулею, на сковороді шкварчав жир, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік Богдан підняв слухавку. Голос був стриманим:
Ало?
Далі пауза. Довга. Ніби хтось говорив безперервно, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Провід тягнувся до дитячої кімнати. Серце стиснулося. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, немов злодій.
З-за замкнених дверей почувся його шепіт. Тон, яким він з нею ніколи не говорив.
Маряно, заспокойся Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сімя, я не можу зараз приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Оксана може увійти будь-коли. Я їй усе розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди. І так Я тебе люблю.
Її ніби ударило струмом. Рука, готова відчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так сильно, що дихати стало важко. *”Я тебе люблю”*. Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштувала сцени. Голос матері відгукнувся в голові: *”Ніколи не роби нічого під гарячу руку”*. Вона випросталася і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тряслася. Шматки мяса падали на дошку нерівно. Біля ніг терлася кішка, Оксана кинула їй шматочок єдиний жест автоматичної доброти.
*”Я теж тебе люблю”*
Ці слова крутилися в голові, наче навіжені. Вона чіплялася за іншу його фразу: *”У мене сімя”* Значить, ще важлива? Ще потрібна?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак віддаленості. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув аромат страви й усміхнувся:
Який смак! Скоро обід?
За півгодини. Мясо дрібно нарізала швидше протушиться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра заїхати прийняти деревину.
Часто тебе турбують у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-м.
Чого ти така сумна, Оксанко?
Просто втомилася. Думала, завтра разом будемо, поїдемо на дачу.
А ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене любиш?
Звісно, що ти. Люблю, Оксано. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані, дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромляючи кігті дякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, схилила голову до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Оксана не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але втратити його нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвіз дітей до садочка і зібрався “на роботу”, Оксана сказала на роботі, що погано почувається, і залишилася вдома. Позичила у сусідки хустку та халат “фарбуватиме стіни”. Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Вона йшла слідом, ховаючись за кутами.
Він зайшов на базар, купив шовкову хустку та фруктів, потім повернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: вона живе там. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не один. Висока блондинка поруч. Вони пішли у ліс туди, де колись гуляли вони з Богданом. Оксана пішла додому. У голові жар, у душі безнадія.
Через кілька днів їй вдалося розгледіти Маряну красуня, хоч і зрадниця. Близько тридцяти. Потім удача: побачила її з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розговорилася.
Маряна? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що “покине дружину заради неї”, шепотіла подруга, а в Оксаниному серці запалав жар помсти.
**Життєвий урок**: Гнів поганий радник. Але іноді лише вогонь може очистити правду.
