**Щоденниковий запис**
Того дня Марія, як завжди, готувала обід – нарізала м’ясо на котлети. На кухні пахло часником, сковорода шипіла, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Її чоловік – Ярослав – підніс слухавку. Його голос був стриманим:
— Ало?
Потім – пауза. Довга. Ніби хтось говорив без перерви, а він лише слухав. Марія витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У передпокої – нікого. Провід тягнувся у бік дитячої. Серце стиснулося. Не розуміючи чому, вона пішла тихо, немов крадькома – навшпиньки.
З-за напіввідчинених дверей почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив з нею.
— Олесю, заспокойся… Я розумію. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже. Але не можу говорити – Марія може зайти будь-коли. Я маю їй усе розповісти, але ще не час… Давай завтра. Будь ласка, не дзвони сюди о цій порі. І так… Я люблю тебе.
Її ніби обпекло. Рука, готова розчинити двері, завмерла в повітрі. Серце калатало так, що важко було дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Марія не влаштувала сцен. У голові пролунав голос матері: «Ніколи не приймай рішень у гарячці». Вона випрямилась і повернулася на кухню. Взяла ножа, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці. Біля ніг терся кіт, Марія кинула йому шматочок – єдиний жест автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за іншу його фразу: «У мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще потрібна?
Але тоді – хто вона? Просто мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стискала груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливий, уважний. Жодної тіні відчуження.
Через двадцять хвилин Ярослав повернувся на кухню, вдихнув запах їжі й посміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро вечеря?
— За півгодини. Я м’ясо дрібно порізала – швидше смажиться… Хто дзвонив?
— Що? – він ніби не зрозумів. — А, з роботи. Попросили завтра вийти – ліс приймати.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо ж…
— Так.
— Ти якась сумна, Марієчко.
— Просто втомилась. Думала, завтра разом поїдемо на дачу.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Ярославе…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Марієчко. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш – сім’я для мене це все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані, дивилася на синів, що грали поруч. Кіт стрибнув їй на живіт, встромив кігті – дякував за ласку. Марія стиснула його лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Та жінка… вона має зникнути.
Марія не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його – нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка й зібрався «на роботу», Марія сказала на фабриці, що погано почувається, і залишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку – «на фабриці стіну фарбувати». Потім – прямо до садка. Незабаром вийшов Ярослав. Марія пішла за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на базар, купив оселедець і фрукВона стояла там, де колись вони гуляли разом, і зрозуміла — іноді любов залишається лише спогадом.
