“Я тут господиня, а не ви”: чому я втомилася від візитів свекрухи
Кожен її приїзд для мене – як буря, після якої лишається безлад, а я ще тиждень відходжу. Ні, я не перебільшую. Моя свекруха – жінка з залізною впевненістю, що лише її думка правильна, а її методи – єдині вірні. І кожен її візит перетворює наш дім на поле бою. А найгірше – вона вважає, що я зобов’язана їй за це дякувати.
Почати треба з того, що ми з чоловіком живемо в квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Вона була стара, потребувала ремонту, але ми вклали в неї душу: замінили вікна, поклеїли шпалери, придбали нові меблі та техніку. І ось, коли квартира нарешті почала ставати затишною, коли ми все робили на свій смак – раптом нагрянула свекруха.
Ми намагалися ввічливо відмовити: мовляв, зараз ремонт, пил, не до гостей. Але вона уперто сіла на поїзд і приїхала. І вже першого дня влаштувала сюрприз. Пішла до магазину, купила, Боже прости, шпалери з гігантськими трояндами – прямо як у серіалах про дев’яності – і сама, без питань, поклеїла одну зі стін у вітальні. При тому що ми навіть не планували там робити ремонт! Хотіли спершу закінчити ванну, все було поетапно. А вона взяла й переробила все на свій лад.
Коли ми повернулися з роботи й побачили це… у мене, чесно, підкосились ноги. Ледь стримала сльози. Чоловік цілий вечір мене заспокоював. А вранці свекруха, ніби нічого й не сталося, звинуватила мене у невдячності. Мовляв, вона старалася, а я “смію фукати”. Наступного дня вона поїхала, ображена. Чоловік потім сам усе переробив і навіть зумів обміняти шпалери в магазині.
Здавалося б, зроби висновок і більше не лізь. Але не тут-то було. Щойно ми закінчили ремонт, вона знову приїхала. І знову почалося… Тепер їй не сподобалось, як у нас розкладені речі. Вона висипала всі наші з чоловіком речі з шафи на підлогу й почала їх “по-людськи” складати. Я була в шоці. Коли справа дійшла до моєї нижньої білизни – у мене не знайшлось слів. Вона ще й моралі читала:
– Мереживна білизна – це вульгарно. Тільки бавовна, і жодних питань!
Мені так хотілося тоді їй відповісти: “А може, ви ще й самі мені труси купите – такі, щоб у них потонути?” Але я стрималася. А потім, як тоді вона поїхала, я все перекладала знову. І після цього попросила чоловіка поговорити з нею. Він поговорив… тільки користі нуль.
Наступні візити були в тому ж дусі. То рушники висять “не так”, то пелюшки “шкідливі”, то підгузники взагалі опиняються у смітнику – “нема чого дитину хімією годувати!” Одного разу, до речі, саме підгузники вона й викинула. Добре, чоловік тоді встиг втрутитися й відвів матір до іншої кімнати, бо я вже закипала.
Ви, напевно, подумали, що я її ненавиджу. Ні. На відстані вона – чудова жінка. Допомагає, радить до речі, дзвонить, цікавиться. Але як тільки вона переступає поріг нашого дому – усе. Моє терпіння закінчується. Я не можу розслабитися, почуваюся госткою у власній оселі.
Розмови не допомагають. Навіть власний син для неї – не наказ. Усі зауваження пропускає повз вуха. Вона вважає мене поганою господинею, тому що я не мию посуд за її технологією й не розкладаю рушники за кольором. Я втомилася. Я не хочу з нею сваритися, не хочу псувати стосунки. Але й терпіти такий свавілль більше не можу.
Скажіть, як мені вчинити? Як пояснити свекрусі, що у нас із чоловіком своя сім’я, свій побут, свої порядки – і вона не має права втручатися в цей простір, навіть якщо “хоче як краще”? Як відстояти свої межі, не розриваючи стосунки? Я дійсно не знаю…
Життя вчить нас, що іноді найважче не сказати “ні”, а знайти в собі сміливість захистити свій спокій, не зраджуючи при цьому любові до близьких.
