Я втратила бажання допомагати своїй свекрусі, коли дізналася, що вона зробила. Але покинути її я теж не можу.
У мене двоє дітей. Мої діти мають різних батьків. Перша донька. Соломія зараз має шістнадцять років. Батько Соломії сплачує аліменти й постійно підтримує з нею звязок. Попри те, що мій перший чоловік вже одружився вдруге й у нього ще двоє дітей, він не забуває про нашу доньку.
Мій син, натомість, не такий щасливий. Два роки тому другий чоловік захворів, і через три дні його не стало помер у лікарні. Минає час, але я досі не можу повірити, що його немає. Часто мені здається, що зараз відчиняться двері, він увійде, усміхнеться і побажає мені гарного дня. Тоді я ридаю цілий день.
Увесь цей час я була дуже близька з мамою мого померлого чоловіка, Людмилою. Їй було не легше, ніж мені: її син був єдиний. Ми трималися разом, підтримували одна одну, переживали цю страшну біду вдвох. Ми часто телефонували одна одній, приходили в гості, години говорили про мого чоловіка.
Були думки навіть жити разом, але згодом Людмила передумала. Пройшло вже сім років. Відносини між нами завжди були чудові. Можна сказати, ми були близькими подругами.
Я пригадую, коли дізналася про вагітність, Людмила згадала про тест на батьківство. Не знаю, чому вона тоді так сказала. Зясувалося, на якійсь передачі вона дивилася історію про чоловіка, який роками виховував не свою дитину, а потім випадково дізнався правду. Я одразу заявила, що це нісенітниця.
Якщо чоловік підозрює, що дитина не його, то батьком він не стане, навіть якщо буде поруч, відрубала я.
Свекруха лише знизала плечима: мовляв, упевнена, що я вагітна саме від її сина. Я була певна, що вона вимагатиме тесту, коли дитина народиться, але Людмила мовчала.
Цього літа Людмила сильно захворіла, стан її різко погіршився. І я вирішила, що їй краще перебратися ближче до мене до Києва. Знайшла агентство нерухомості і планувала купити їй квартиру.
Якось свекруха потрапила в лікарню, і для рієлтора мені треба було свідоцтво про смерть її чоловіка. Людмила була не в змозі допомогти, тож я поїхала до неї додому. Копирсалася в її документах у пошуках паперів.
Серед усього натрапила на цікавий документ тест на батьківство. Зясувалось, коли моєму сину було лише два місяці, свекруха сама зробила тест, який підтвердив батьківство.
Я була в шоці. Виходить, Людмила мені ніколи не довіряла! Я не змогла змовчати й висловила їй усе. Тепер вона вибачається, благає пробачити і каже, що вже сама не розуміє, навіщо так зробила. Але я все одно не можу заспокоїтись. Відчуваю себе облманою, адже вона стільки років носила все це в собі.
Мені зараз не хочеться нічого для неї робити. Але я розумію: окрім мене, у неї нікого немає.
Я не хочу позбавити свого сина бабусі, тож і далі буду допомагати Людмилі. Але тієї довіри й тепла між нами вже не буде вони залишаться у минулому…
