Я сиділа у парку, і на душі було важко. Поряд зі мною на лавці виявилася жінка — на вигляд трохи за сорок. Ми завели розмову. І раптом вона, ніби давно шукала когось, кому могла б виплеснути душу, почала свою історію. Історію болю, сліпого кохання та саморуйнування. Тоді я ще не знала, що цей розповідь назавжди залишиться в моїй пам’яті. І ось, передаю її вам — можливо, вона комусь відкриє очі.
Її звали Оксана, і коли все це почалося, їй було лише 23. Щойно закінчила університет, перспективна, з блискучою кар’єрою у банку — перша робота, перші успіхи. А потім, через пару місяців, в офіс прийшов він — Андрій. Звичайний, нічим не примітний чоловік. Але, як вона казала, щось в ньому приваблювало. Він часто сідав поруч на нарадах, намагався бути ближче на корпоративних вечорах. І їй це подобалося. Здавалося, між ними щось починає зав’язуватися.
Одного разу на одному з заходів він запропонував відвезти додому колегу, що жила в селі, — і одночасно підвезти Оксану, щоб уникнути пліток. По дорозі зізнався, що вона йому дуже подобається. Наступного дня він прийшов до неї з величезним букетом троянд. І з того моменту почалася їхня романтична історія. Щодня — нові квіти, зустрічі, погляди, дотику. Оксана була на сьомому небі. До того самого дня…
Корпоратив. Андрій входить не один — з жінкою. Скромна, проста, звичайна. Але колеги почали шепотіти: «Це ж його дружина!» У Оксани всередині все зруйнувалося. Вона вилетіла з банкету, плакала до світанку. Та вже наступного дня він стояв під її дверима з тюльпанами, сльозами на очах і розкаянням. Сказав, що з дружиною все давно в минулому, що живуть вони лише заради дитини, а душею він з Оксаною.
І вона знову повірила.
Він клявся, що подасть на розлучення. Переконував потерпіти. Чекав, поки син підросте. Потім — поки піде до школи. А потім дружина знову завагітніла. Він прийшов до Оксани з винуватими очима: «Ну як же я зараз її покину, коли вона чекає на другу дитину?» — і благав почекати ще. Вона чекала. Любила. Вірила. Щодня він приходив до неї, обіцяв, що «ще трохи», що все буде так, як вона мріє. А потім знову відкладав.
Так тягнулося десять років. Він приходив, забирав з собою її надії, залишав відчай. А вона терпіла. Її мама не раз намагалася поговорити з нею, спонукати до прозріння. В один з днів, не витримавши, поїхала до батьків Андрія. Там вона побачила «розведеного» зятя, який лежав на дивані, обіймав молодшого сина та цілував дружину в щоку. Він навіть не вдавав, що сім’я йому чужа. Просто жив на дві сторони.
Оксана була зламана. Їй було 33. За плечима — десятиліття болю, чекання, принижень. Життя проходило повз, а вона стояла на узбіччі, тримаючи в руках букет з брехні.
Але історія Оксани не закінчилася трагедією. Вона знайшла в собі сили піти. Назавжди. І одного разу зустріла іншого чоловіка — простого, доброго, без гучних слів, але з чистими намірами. У 35 вона вперше стала мамою. Сьогодні її синові 17. І хоча її подруги вже няньчать онуків, Оксана не шкодує. Вона говорить: «Я народила в той момент, коли справді була готова стати матір’ю. Я полюбила того, хто заслуговував на моє кохання. І головне — я пробачила себе за ту сліпоту».
А Андрій? До сих пір живе з тією жінкою. Іноді дзвонить. Іноді пише. Іноді дивиться її сторіз у соцмережах. Але Оксана більше не відповідає. Вона знає ціну своїм рокам. Своєму серцю. І своєму щастю.
