Я вважала, що знайшла своє щастя…

Соломія думала, що заміж вий вийшла… Поки Марічка розплачувалася за покупки на касі, Дмитро стояв осторонь. А коли вона почала складати це в торби, він взагалі вийшов надвір. Соломія вийшла з супермаркету й підійшла до Дмитра, який якраз перекурував.
— Митю, візьми торби, — попросила Марічка, подаючи чоловікові дві великі торби з продуктами.
Дмитро глянув на неї так, ніби він зробити щось протизаконне, й здивовано спитав:
— А ти що?
Марічка збилася з пантелику. Що означає “ти що”? До чого було це запитувати? Звичайно, чоловік завжди підсобить фізично. Та й якось дивно, коли жінка тягне тягарі, а чоловік поруч літучою походкою пливе.
— Митю, вони ж важкі, — пояснила Соломія.
— І що? — продовжував спротив Дмитро.
Він бачив, що вона запалюється, та йому з принципу не хотілось нести торби. Він швидко пішов уперед, знаючи, що вона йому за спиною не наздожене. “Ще де! “Візьми торби”! Що я, батрак?! Чи підкаблучник?! Я — чоловік! Сам розумію, коли щось нести! А нічого, сама потягне, не надорветься!” — міркував Дмитро. Отакий в нього був настрій — “дресирувати” дружину.
— Митю, куди ти? Торби візьми! — крикнула йому вслід Соломія, ледве стримуючи сльози.
Торби справді важили чимало. І Дмитро це знав — сам-бо накидав у візок усі ці пожитки. До хати було недалеко, хвилин п’ять пішки. Та коли йдеш із тягарем, шлях здається ой як не близьким.
Соломія йшла додому, ледве не плачучи. Сподівалася, що Дмитро таким кумедним був, сюрпризить — повернеться. Та ні: вона бачила, як він віддаляється. Хотілося кинути ці мішки, та вона в якомусь тумані таки тащила їх.
Дійшовши до під’їзду, опустилася на лавку, більше не маючи сил. Хотілось голосно плакати від образи й турботи, та стримувала сльози — на вулиці якось не комільно. Та й проковтнути це вона не могла: він не тільки образив, а й принизив. А який же був чуйний до шлюбу!.. Ладно б не усвідомлював, та ж розумів! І зробив це навмисне.
— Добридень, Соломійко! — голос сусідки вивів її із задуми.
— Добридень, тітко Маню, — відповіла їй Соломія.
Тітка Маня, вона ж Марія Петрівна, мешкала поверхом нижче й була приятелькою Соломіїної бабусі, доки тая була жива. Марічка знала її з дитинства й ставилась як до рідної. А після бабиної смерті, коли Соломія стикнулась з першими побутовими клопотами, вона завжди підсобляла. Більше нікому було — мати Соломії жила в іншому місті з новим чоловіком і малими дітьми, а батька вона не пам’ятала. Тож їдиною близькою душею завжди була бабуся. А тепер — тітка Маня.
Соломія без вагань вирішила віддати усі ті продукти тітці Мані. Не дурно ж тягла. Пенсія у Марії Петрівни невеличка, й Соломія частенько її гостила смаколиками.
— Ходімо, тітко Маню, я вас до хати проводжу, — сказала Соломія, знову схопивши важкі торби.
Піднявшись до помешкання сусідки, Соломія залишила торби у неї, кажучи, що це все їй. Побачивши у торбі сальце, цибульку для борщу, згущене молоко та інші делікатеси, які вона любила, але грошей не вистачало, тітка Маня так розчинилась, що Соломії навіть стало незручно, що так рідко пригощає. Поцілувавшись на прощання, Соломія піднялася до себе.
Як тільки вона зайшла в хату, чоловік вийшов із кухні її зустрічати, щось жуючи.
— А торби де? — ніби нічого не сталося, спитав Дмитро.
— Які торби? — таким же тоном відповіла Соломія. — Ті, що ти мені допомі
А потім, зустрівши коханого у військовій розвідці, Катя з усмішкою згадала Сережу: “Оце так, була б вийшла замуж за того тертивона — носил би я його кітлети в сумці”.