Оксана не встигла виплакатися, коли бачила, як Сергій дим палить біля крамниці. Відтак висипала покупки у торби, а він ще й крок за вуличні двері зробив. Вона підійшла, відчуваючи, як здавлює горло.
— Серьожу, візьми торби, — прошепотіла, простягаючи дві важкі пакунки.
Він окинув її поглядом, немов вона руїну саму начебто запропонувала, скривившись:
— А ти що?
Оксана застигла. Що значить це “ти що”? Що за дивне питання? Чоловік мусить подати руку. Та й як це нормально — жінці волочити важке, а чоловікові поруч вулицею летіти, мов на гуцульському весіллі.
— Сергію, вони як гора, — намагалася вона впевнено.
— І що? — відтинав він.
Бачив, що вона закипає, але йому уперто не хотілося пильнувати цей тягар. Закурив вуликом, швидко пішов вперед, знаючи, що вона не встигне. “Що таке “візьми торби”? Я не кріпак! Я чоловік, сам знаю, коли брати, а коли ні. Нехай сама тягне, не вмре ж”, — думав він, твердо бажаючи сьогодні показати, “хто в домі муж”.
— Серьожу, куди ти?! Забери ж! — гукнула Оксана вслід, аж у горлі першило.
Мішки справді важили немов скелю. Сергій знав — це він ляпав у візок десяток пляшок квасу, кіло грушівки, каву, борошно. До хати рукою подати, хвилин п’ять. Але з такою кладтю шлях видавався довгим, як дорога в Карпати.
Оксана йшла, ледь не плачучи. Сподівалась — він жартує, обернеться. Та ні, його постать все далі тонула в натовпі вулиці Хмельницького. Хотілося кинути все, але вона, мов у тумані, волокла покупки далі.
Досягнувши під’їзду, впала на лавку, сили покинули. Розривали сльози обиди й втоми, та стримала їх — вулицею ридати соромно. Та проглинути оцього не могла — він унизив, зробив навмисно. А який був уважливим до весілля… Знав же, який біль завдає, та й зробив!
— Здрастуй, Оксанко! — знайомий голос вивів з німоти.
— Здоровенькі були, бабо Галю, — мляво відповіла вона.
Баба Галина, Марія Степанівна, жила нижче. Була вже їй, як друга бабуся, ще з часів справжньої. А як та пішла, Галя підставляла плече в життєвих бідах. Бо інших не було — мати з іншою родиною у Тернополі, батька не пам’ятала. Тож Галя зараз була їй ближча за рідну кров.
Оксана вмить вирішила: всі ці покупки — бабі Галі. Не дарма ж тягнула їх сюди. Пенсія у Марії Степанівни — дріб’язок, не часто вона себе частувала.
— Ходімо, бабусю, вас проводжу, — сказала Оксана, знову впіймавши мішки.
Піднявшись у старий львівський дім, Оксана залишила торби в кухні: “Це вам”. Скринька сардин, банка шпротів, волоські горіхи, навіть хрусткі пампушки, які бабуся любила, але бракувало грошей, — Галина так розчулилась, що Оксані навіть ніяково стало, що рідко пригощає стареньку. Поці
Двері замкнулися з глухим клацанням, і лишень важке залізне дверне полотно тепер відділяло її від цієї помилки, бо вона зрозуміла назавжди: йому ніколи не стати справжнім чоловіком.
