Вигнати рідну матір із дому було змушеною дією. Я більше не могла терпіти її поведінку.
Коли я була маленькою, мама була для мене цілим світом. У дитинстві я вважала, що у нас найтепліші, найміцніші стосунки у світі. Вона піклувалася про мене, вкладала спати, читала казки на ніч, заплітала косички перед школою в нашому затишному містечку під Полтавою. Мені здавалося, що так буде завжди — ця ніжність, цей зв’язок, цей спокій.
Але з роками я почала помічати, як її турбота перетворюється на задушливий контроль. Вона стежила за кожним моїм кроком: що я їм, з ким дружу, яку спідницю вдягаю. Варто було мені хоч трохи заперечити, як розгорався скандал, наповнений сльозами та криками.
— Я все життя на тебе поклала! А ти… — кидала вона мені в обличчя, якщо я наважувалась мати свою думку.
Роки йшли, і все стало лише гірше. Я виросла, вийшла заміж за Андрія, народила сина Михайлика. Але мама відмовлялася бачити в мені дорослу жінку. Вона вривалася в наше життя без попередження, розпоряджалася на кухні, роздавала вказівки моєму чоловікові, ніби він був її підлеглим.
— Він не вміє тримати дитину! — обурювалася вона. — А ти взагалі не навчилася готувати, чим ти годуєш чоловіка, срамото?
Я намагалася м’яко пояснити, що у мене тепер своя сім’я, свої правила, але вона пропускала мої слова повз вуха.
— Це мій дім! — уперто повторювала вона.
І так воно й було. Ми жили в квартирі, що дісталася від бабусі, і це давало їй ілюзію повної влади наді мною, над нами всіма.
Але всьому є межа, і моя настала в один фатальний день.
Я повернулася з роботи втомлена, але щаслива — мене підвищили. Хотіла поділитися з Андрієм, відкрити пляшку вина, відсвяткувати. Але вдома мене чекав справжній жах. У вітальні сиділа мама, а навпроти неї плакав мій Михайлик, уткнувшись обличчям у долоні.
— Що сталося? — кинулася я до сина, серце стислося від його сліз.
— Бабуся сказала, що ти погана мама… Що мені краще жити з нею, — схлипував він, тремтячи всім тілом.
У мені щось обірвалося. Гнів, біль, образа — все змішалося в один палаючий клубок.
— Ти перейшла всі межі, мамо! — мій голос тремтів, готовий зірватися в крик.
Вона лише знизала плечима, ніби нічого страшного не сталося:
— Я сказала правду. Ти вічно на роботі, а дитина росте без нагляду. Яка ти мама?
— Яка мама?! — перепитала я, захлинаючись від ярості. — А ти була хорошою, коли ти мене ременем за кожну дрібницю? Коли змушувала жити за твоїми правилами, не даючи зітхнути?
Вперше я побачила в її очах розгубленість. Вона відкрила рот, щоб заперечити, але впевненість її покинула.
— Ти невдячна! — кинула вона, але голос уже був слабким, надломленим.
Я глибоко вдихнула і виголосила головне — слова, що палили мені душу:
— Ти більше не потрібна в цьому домі. Йди.
Мама встала, грюкнула дверима так, що скло затремтіло, і пішла. Відтоді вона не поверталася.
Перші дні були пеклом. Вина душила мене, порожнеча в грудях здавалася безкінечною. Я не раз запитувала себе: як я могла вигнати рідну матір? Але потім прийшло полегшення — ніби важкий камінь впав з плечей. У домі запанувала тиша, не обтяжена її вічним невдоволенням. Ми з Андрієм нарешті відчули себе господарями свого життя, своєї сім’ї.
А мама… Вона влаштувалася десь у місті, зняла кімнату. Іноді намагається вийти на зв’язок — телефонує, пише короткі повідомлення. Але я вже не та маленька дівчинка, яку можна взяти на гачок почуттям обов’язку або маніпуляціями. Тепер я сама вирішую, кого впускати у свій світ, а кого тримати осторонь. І цей вибір — мій перший крок до свободи.
