Вигнати матір з дому було важким рішенням. Я більше не могла терпіти її поведінку.
Коли я була маленькою, мама була для мене цілим світом. У дитинстві здавалося, що наші стосунки найтепліші та найміцніші на світі. Вона піклувалася про мене, вкладала спати, читала казки на ніч, заплітала косички в нашому затишному містечку поблизу Вінниці. Я думала, що ця ніжність, цей зв’язок збережуться назавжди.
Але з роками я почала помічати, як її турбота перетворювалась на задушливий контроль. Вона стежила за кожним моїм кроком: що я їм, з ким товаришую, яку спідницю ношу. Варто було мені висловити свою думку, як розпочинався скандал, повний сліз і криків.
— Я все життя на тебе поклала! А ти… — казала вона, коли я намагалася відстоювати свою позицію.
Роки минали, і все ставало тільки гірше. Я виросла, вийшла заміж за Сергія, народила сина Мишка. Але мама не хотіла бачити у мені дорослу жінку. Вона з’являлася в нашому житті без попереджень, наводила лад на кухні, давала вказівки моєму чоловіку, ніби він був її підлеглим.
— Він не вміє тримати дитину! — обурювалася вона. — А ти взагалі не навчилася готувати, чим ти годуєш чоловіка, соромітнице?
Я намагалася пояснити, що в мене тепер власна сім’я, свої правила, але вона ігнорувала мої слова.
— Це мій дім! — наполягала вона.
І це було правдою. Ми жили в квартирі, яка дісталася від бабусі, і це давало їй ілюзію повної влади наді мною, на всімі нами.
Але всьому є межа, і мій настав у фатальний день.
Я повернулася з роботи втомлена, але щаслива — мене підвищили. Хотіла поділитися з Сергієм, відкрити пляшку вина, відсвяткувати. Але вдома мене чекало справжнє пекло. У вітальні сиділа мама, а навпроти неї плакав мій Мишко, заховавши обличчя в долоньки.
— Що сталося? — кинулась я до сина, серце стиснулося від його сліз.
— Бабуся сказала, що ти погана мама… Що мені краще жити з нею, — схлипував він, тремтячи всім тілом.
Щось у мені обірвалося. Гнів, біль, образа — все змішалося в один пекучий комок.
— Ти перейшла всі межі, мамо! — мій голос тремтів, готовий перерости у крик.
Вона лише знизала плечима, ніби нічого важливого не сталося:
— Я сказала правду. Ти постійно на роботі, а дитина росте без догляду. Яка ти мати?
— Яка мати?! — перепитала я, захлинаючись від лютого. — А ти була хорошою, коли била мене ременем за кожну дрібницю? Коли змушувала жити за твоїми правилами, не даючи зітхнути?
Вперше я побачила в її очах розгубленість. Вона відкрила рот, щоб заперечити, але впевненість її покинула.
— Ти невдячна! — кинула вона, але голос був уже слабким, надломленим.
Я глибоко зітхнула і висловила головне — слова, які пекли душу:
— Ти більше не потрібна в цьому домі. Іди.
Мама встала, грюкнула дверима так, що скло задзеленчало, і пішла. Відтоді вона більше не поверталася.
Перші дні були пеклом. Провина душила мене, порожнеча в грудях здавалася безкінечною. Я питала себе: як я могла вигнати рідну матір? Але потім прийшло полегшення — ніби важкий камінь скотився з плечей. В домі запанувала тиша, не обтяжена її вічним невдоволенням. Ми з Сергієм нарешті відчули себе господарями свого життя, своєї родини.
А мама… Вона влаштувалася десь у місті, зняла кімнату. Іноді намагається вийти на зв’язок — дзвонить, пише короткі повідомлення. Але я вже не та мала дівчинка, яку можна маніпулювати почуттям обов’язку або емоціями. Тепер я сама вирішую, кого пускати у свій світ, а кого тримати на відстані. І цей вибір — мій перший крок до свободи.
