**Щоденниковий запис**
Привіт. Мене звуть Оксана, мені тридцять років, живу в Чернігові. Хочу розповісти історію, яка досі болить у серці, але я не жалкую про свій вчинок.
Півроку тому я народила двійню — чудових, довгоочікуваних діточок. Донечку назвали Соломією, а сина — Богданом. Для нас із чоловіком це стало справжнім дивом. Ми довго йшли до батьківства, лікувалися, мріяли, і коли на УЗД сказали: «У вас буде двоє», — я плакала від щастя.
Але не всі розділили нашу радість. З самого початку в цьому щасті сиділа, як скалка, моя свекруха — Надія Степанівна. Здавалося б, людина з життєвим досвідом, мати мого чоловіка, бабуся моїх дітей… Але те, що вона витворяла, інакше як божевіллям не назвеш.
— У нас в роду ніколи не було двійні, — говорила вона з підозрою. — А ти подивися на дівчинку, вона зовсім не схожа на нашого Максима. До того ж, у нас завжди народжувалися лише хлопчики.
Перший раз я промовчала. Другий — стиснула зуби. На третій відповіла, що, мабуть, доля вирішила розбавити їх чоловічий рід. Але потім почалося найгірше.
Одного разу ми збиралися на прогулянку. Я одягала Соломію, а свекруха — Богдана. Вона зі зневірою подивилася на мене і спокійно, ніби говорила про погоду, промовила:
— Я ось усе дивлюся… У Богдана там зовсім не так, як у Максима було. Дуже відрізняється. Щось не те…
Я завмерла. Кілька секунд не могла повірити, що це чує від дорослої жінки. У голові помутніло. Замість гніву — дикий, нервовий сміх. Я схопила пелюшку і, не вірячи своїм вухам, вимовила:
— Ну так, у Максима в дитинстві, мабуть, там було все, як у дівчинки.
Після цих слів я вперше в житті так спокійно і рішуче попросила її зібрати речі. І сказала:
— Поки не принесеш ДНК-тест, який доведе, що це діти твого сина — можеш не повертатися.
Мені було байдуже, де вона його робитиме, за чиї гроші чи хто взагалі дасть їй доступ до аналізів. Для мене це була остання крапля.
Чоловік, до речі, підтримав мене. Він і сам був на межі — втомився від її постійних нападок, отрути, пліток та підозр. Він знав, що діти — його. Чекав на них із таким же трепетом, як і я. І теж відчував себе образуваним.
Совість мене не гризе. Я не виганяла стару заради розваги. Я захищала свою сім’ю, своє материнство, своїх дітей. Жінка, яка дозволяє собі натякати на зраду, заглядати у підгузки немовлят і вголос обговорювати, «на кого вони схожі», не має місця в моєму домі.
Може, хтось скаже, що це жорстоко. Що так не можна із літніми. Що вона — бабуся. Але скажіть чесно: чи може бути в бабусі місце, якщо вона з перших днів ставить під сумнів батьківство і руйнує сім’ю зсередини?
Я за тишу, за спокій і любов у домі. Нехай краще діти ростуть без такої «бабусі», ніж із людиною, яка щоранку за сніданком подає сумнів замість молока.
Тому так — я виставила матір чоловіка за поріг. І нітрохи не соромлюся.
**Життєвий урок:** Іноді родина — це ті, хто підтримує, а не ті, хто руйнує. І кожен має право обирати, кого впускати у своє життя.
