Привіт. Мене звати Оксана, мені тридцять років, і живу я у Львові. Хочу розповісти вам історію, яка досі болісним відлунням відгукується в моєму серці, проте я ні на мить не шкодую про свій вчинок.
Півроку тому я народила двійню — прекрасних, довгоочікуваних діточок. Донечку назвали Соломією, а сина — Богданом. Ці малюки стали для нас із чоловіком справжнім дивом. Ми довго йшли до батьківства, лікувалися, вірили, і коли на УЗД лікар сказав: «У вас буде двоє», — я ридала від щастя.
Але, на жаль, не всі поділили нашу радість. Від самого початку в цьому щасті, немов тріска, сиділа свекруха — Ганна Іванівна. Здавалося б, людина з життєвим досвідом, мати мого чоловіка, бабуся моїх дітей… Але те, що вона витворяла, інакше як безглуздям не назвеш.
— У нашому роду ніколи не було двійні, — підозріло говорила вона. — А ти подивись на дівчинку, вона зовсім не схожа на нашого Василя. До того ж, у нас завжди народжувалися лише хлопчики.
Перший раз я промовчала. Другий — стиснула зуби. На третій відповіла, що, мабуть, доля вирішила урізноманітнити їхній чоловічий рід. Але потім почалося найогидніше.
Одного разу ми збиралися на прогулянку. Я одягала Соломію, а свекруха — Богдана. Вона з виразом невдоволення обернулася до мене і спокійно, ніби йшлося про погоду, промовила:
— Я ось все дивлюсь… У Богдана там зовсім не так, як у Василя було. Дуже відрізняється. Підозріло якось…
Я завмерла. Кілька секунд просто не вірила, що це чую від дорослої жінки. У мене в голові помутніло. Замість гніву — дикий, нервовий сміх. Я вчепилася в пелюшку і, не вірячи своїм вухам, прошепотіла:
— Ну так, у Василя в дитинстві, напевно, там було все, як у дівчаток.
Після цих слів я вперше в житті так спокійно і рішуче попросила її зібрати речі. І сказала:
— Поки ти не принесеш тест ДНК, який підтвердить, що це діти твого сина, — можеш не повертатися.
Мене не цікавило, де вона його робитиме, за які гроші і хто взагалі дасть їй доступ до біоматеріалу. Мені було все одно. Це була межа. Остання крапля.
Чоловік, до речі, став на мою сторону. Він і сам був на межі — стомився від постійних нарікань матері, її отрути, нескінченних пліток і підозр. Він знав, що діти — його. Він чекав на них із таким же трепетом, як і я. І він теж почувався приниженим.
Сумління мене не гризе анітрохи. Я не виганяла стареньку на вулицю для забави. Я захищала свою родину, своє материнство, своїх дітей. Жінка, яка дозволяє собі натякати на зраду, заглядати у підгузки немовлятам і вголос обговорювати, «на кого вони схожі», не має місця в моєму домі.
Можливо, хтось скаже, що це жорстоко. Що так із літніми не можна. Що вона — бабуся. Але скажіть чесно: чи повинно бути місце в родині у бабусі, яка з перших днів ставить під сумнів батьківство і руйнує родину зсередини?
Я за тишу, за спокій і любов у домі. Краще нехай діти ростуть без такої «бабусі», ніж із людиною, яка щоранку за сніданком подає сумніви замість молока.
Тож так — я виставила матір чоловіка за двері. І геть не соромлюся цього. Родина — це той тихий берег, де кожен повинен знайти тепло, а не розкол.
