Ой, слухай, я тобі розповім одну історію, яка й досить болить, але я нітрохи не шкодую про свій вчинок.
Мене звати Олена, мені тридцять років, живу в Києві. Півроку тому я народила двійню — прекрасних, довгоочікуваних малюків. Доньку назвали Соломією, а сина — Олесем. Це було справжнє диво для нас з чоловіком. Ми довго йшли до цього, лікувались, молились, і коли на УЗІ сказали: «У вас буде двоє», — я ридала від щастя.
Але, на жаль, не всі розділили нашу радість. З самого початку, як тієї кістки в горлі, нам заважала свекруха — Людмила Петрівна. Здавалося б, людина з досвідом, мати мого чоловіка, бабуся моїх дітей… Але те, що вона витворяла, інакше як божевіллям не назвеш.
«У нас в роду ніколи не було двійні, — говорила вона з підозрою. — А ти подивись на дівчинку, вона зовсім не схожа на нашого Максима. До того ж, у нас завжди народжувалися лише хлопчики».
Перший раз я промовчала. Другий — стиснула зуби. На третій відповіла, що, мабуть, доля вирішила розбавити їх чоловічий рід. Але потім почалося найогидніше.
Одного разу ми збиралися на прогулянку. Я вдягала Соломію, а свекруха — Олеся. Вона з кислою міною повернулася до мене й спокійно, ніби про погоду, промовила:
«Я ось усе дивлюсь… У Олеся там зовсім не так, як у Максима було. Дуже відрізняється. Підозріло якось…»
Я завмерла. Кілька секунд не могла повірити, що це чує від дорослої жінки. У мене в голові помутніло. Замість гніва — якийсь дикий, нервовий сміх. Я вхопила пелюшку й, не вірячи своїм вухам, вигукнула:
«Ну так, у Максима в дитинстві, мабуть, там було все, як у дівчинки».
Після цих слів я вперше в житті так спокійно й рішуче попросила її зібрати речі. І сказала:
«Поки не принесеш тест ДНК, який доведе, що це діти твого сина — можеш не повертатись».
Мені було байдуже, де вона його робитиме, за які гроші й хто взагалі дасть їй доступ до аналізів. Для мене це була остання крапля.
Чоловік, до речі, підтримав мене. Він сам уже стомився від її постійних нападів, отрути та підозр. Він знав, що діти — його. Він чекав на них так само, як і я. І його теж ображали такі слова.
Совість мене не гризе. Я не виганяла стару заради розваги. Я захищала свою сім’ю, своє материнство, своїх дітей. Жінка, яка дозволяє собі натякати на зраду, заглядати в підгузки немовлятам і вголос обговорювати, «на кого вони схожі», не має місця в моєму домі.
Може, хтось скаже, що це жорстоко. Що з літніми так не поводяться. Що вона — бабуся. Але скажи чесно — хіба бабуся має бути поруч, якщо вона з перших днів піддає сумніву батьківство і руйнує сім’ю зсередини?
Я за тишу, за спокій і любов у домі. Нехай краще діти ростуть без такої «бабусі», ніж із людиною, яка кожного ранку за сніданком підсипає сумніви замість меду.
Тож так — я виставила матір чоловіка за двері. І нітрохи не соромлюсь.
