**Щоденниковий запис**
Коли розповідаю свою історію, люди реагують по-різному. Одні засуджують, інші співчувають, але я завжди кажу одне — мені не стідно. Бо я віддала синові все, що могла, і не дозволю йому сісти мені на шию ще й зі своєю «сім’єю».
Я виховувала його сама. Чоловік виявився лінивим дармоїдом — ніколи не хотів бути справжнім батьком. Працювати? Не для нього. Курив удома, пив з дружками, принижував мене, жив на моїй шеї. Я терпіла, але одного дня зрозуміла: або я, або він. І вигнала його. Так само, як пізніше — сина.
Працювала на трьох роботах, не бачила світла божого, аби в мого Олега було все: їжа, одяг, тепло, посмішка. Купила двокімнатну квартиру в гарному районі. Та пропустила головне — час і виховання.
Бабуся допомагала, але занадто. Вона робила з Олежка сиротинку, хлопця, якому «всі щось винні». Він не вмів нічого. Ні смачно зварити, ні прибрати, навіть подякувати як слід. Зате скаржитися бабусі — будь ласка! Я погана мати, змушую його мити посуд, не розумію його «ніжної душі».
У шістнадцять Олег був уже сильніший за мене фізично, але при найменшій строгості біг до бабусі скаржитися. До армії, звісно, не пішов — бабуся «відмазала». Вчитися не хотів. Працювати — тим більше. Сидів вдома, їв, гуляв з друзями, витрачав мої гроші й грав у комп’ютер.
А потім — наче грім серед ясного неба: «Мамо, Маринка вагітна». Маринка — його вісімнадцятирічна подружка, першокурсниця без копійки за душею. «Ми будемо жити у тебе», — сказав він. Без «можна», без «будь ласка», без «дякую». Просто констатація: «Тепер нас двоє — годуй, одягай і дай дах над головою».
Я заговорила з ним. Запитала: «Ти плануєш працювати? Як ви житимете? Ти збираєшся виховувати дитину, не маючи ні професії, ні відповідальності?» Він мовчав. Дивився у підлогу, кусав губу. І тоді я зрозуміла — годі. Досить. Я виростила чоловіка, який так і не став дорослим. Віддала йому все, а він вирішив, що так і має бути.
Скандал був гучний. Я сказала все як є. Я не зобов’язана утримувати «молоду сім’ю» свого інфантильного сина. Не зобов’язана забезпечувати його дівчину, яка, схоже, думає, що діти — це рожеві пінетки та фотосесії. Я дала йому все, тепер його черга щось дати цьому світу. Хоч би собі.
Я вигнала їх обох. Так, і вагітну теж. Бо якщо вони дорослі, щоб робити дітей — нехай будуть дорослими, щоб нести відповідальність.
Тепер вони живуть у моєї матері. Вона грає в рятівницю, витрачає свою пенсію, останні гроші. Я плачу за комуналку, купую ліки. Синові — ні копійки. І це правильно.
Багато хто каже: «Як же так, мати!» А я відповідаю — бути матір’ю не означає дозволяти сідати собі на голову. Бути матір’ю — означає вчити. А іноді й жорстко.
Я не шкодую. Бо якби не вигнала — залишилася б з двома дармоїдами на шиї та чужим немовлям у придачу. А в мене, як не дивно, теж є життя.
Мій син ще зрозуміє. Може, не зараз. Може, коли сам стане батьком. А може — і ні. Але у мене чиста совість. Бо я зробила все, що могла. А коли людина топче твою любов брудними чобітьми — треба зачинити двері. Навіть якщо це твій син.
**Життєвий урок:** Любов — це не дозвіл на безвідповідальність. Іноді найсильніша любов — це вміння сказати «ні».
