Я вигукнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! — Вона обернулася, помахала лопатою у знак привітання: — Для вас, ледарів, стараюся! — А вже наступного дня мами не стало… Я досі не можу спокійно пройти повз наше подвір’я… Щоразу, коли бачу ту стежку, серце стискається, наче хтось міцно його тримає. Саме я зробила те фото другого січня… Просто йшла повз, побачила сліди на снігу — і зупинилася. Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото — єдине, що залишилось від тих днів… Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною. Мама зранку тридцять першого вже була на ногах: запах смажених котлет і її голос на кухні розбудили мене: — Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато знову всі продукти з’їсть, поки ми не бачимо! Я спустилась, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Вона усміхалась, щоки рум’яні від духовки.— Мамо, дай хоч кави випити, — заблагала я. — Кава потім! Спочатку олів’є! – засміялась вона й кинула мені миску зі запеченими овочами. — Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу — кубиками з кулак. Ми різали, балакали про все на світі. Вона розповідала, як у дитинстві Новий рік зустрічали — без заморських салатів, лише з оселедцем під шубою й мандаринами, які її тато приносив з роботи по блату. Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, аж до стелі. — Ну що, жінки, приймайте красуню! — крикнув він з порога з гордістю. — Ой, тату, та ти ліс весь вирубив? — зітхнула я. Мама вийшла, подивилась і розвела руками: — Гарна, звичайно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була. Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Лерою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки — ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляного ангелика і тихенько сказала: — Оцього я тобі на перший Новий рік купила. Пам’ятаєш? — Пам’ятаю, мам, — збрехала я. Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася від радості, коли я зробила вигляд, що згадала того маленького ангелика… Брат приїхав ближче до вечора — галасливий, з торбами, подарунками й пляшками. — Мамо, я тепер шампанське нормальне взяв! Не те, що торік – кислятину! — Ой, синочку, аби лиш всі не напилися, — пожартувала мама й обійняла його. О дванадцятій ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лера аж пищала від захвату, а мама стояла біля мене, міцно обійнявши за плечі. — Дивись, доню, яка краса, — пошепки казала вона. — Яке щасливе у нас життя… Я обняла її у відповідь: — У нас найкраще, мам. Ми пили шампанське просто з пляшки, сміялись, коли феєрверк полетів у бік сусідського сараю. Мама, трохи весела, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, і тато підняв її на руки. Ми всі сміялися до сліз. Першого січня ми цілий день відпочивали. Мама знову готувала – цього разу вареники й холодець. — Мамо, досить вже! Ми й так, як кульки, — бурчала я. — То нічого, доїсте! Новий рік же цілий тиждень святкують, — відмахувалась вона. Другого січня вона знову встала рано, як завжди. Я почула, як грюкнули двері, заглянула у вікно — вона на дворі з лопатою, чистить стежку. В старому пуховику, хустка на голові зав’язана. Все робить акуратно: від хвіртки до ґанку — вузенька, рівна стежина. Напихає сніг до стіни будинку, як завжди любила. Я крикнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! Вона обернулась, помахала лопатою: — То щоб ви, ледарі, не топтались по заметах до весни! Йди краще чайник став! Я усміхнулась і пішла на кухню. Вона повернулась за півгодини — щоки червоні, очі сяють. — Все, тепер порядок, — сказала й сіла пити каву. — Красиво вийшло, правда? — Дуже, мам. Дякую. Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос. Третього січня вранці вона прокинулась і тихо сказала: — Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно. Я одразу занепокоїлась: — Мамо, скору викликати? — Та ну, доню, просто перевтомилась. Стільки готувала, стільки бігала. Полежу — пройде. Вона лягла на диван, ми з Лерою поруч сиділи. Тато поїхав у аптеку по ліки. Вона ще жартувала: — Та не дивіться ви на мене так сумно. Я ще вас усіх переживу. А потім зненацька схопилась за серце, зблідла. — Ой… погано мені… Дуже погано… Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла: — Мамочко, тримайся, лікарі вже їдуть, все буде добре… Вона глянула на мене й ледве чутно промовила: — Доню… дуже вас усіх люблю… Не хочеться прощатися. Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого зробити не змогли. Важкий інфаркт. Все сталося за лічені хвилини. Я сиділа на підлозі у коридорі й ридала. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, сміялась, а сьогодні… Я ледве стояла на ногах, вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі — маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку й назад. Точно такі, як вона завжди залишала. Я довго-довго стояла і вдивлялася в них. Питала у Бога: “Як це можливо: ще вчора людина ходила по цій землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є — а людини немає!” Мені здавалося, чи й справді — вона 2-го січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту стежину. Щоб ми могли йти нею без неї. Я не стала зметати сліди. І всіх попросила — не чіпати. Хай залишаться, поки сніг сам їх не сховає назавжди. Це останнє, що мама для нас зробила. Її любов та турбота — навіть тоді, коли її вже не було поруч. Через тиждень випало дуже багато снігу. Я й досі зберігаю те фото з маминими останніми слідами. І кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на пусту стежку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом — вона залишила свої останні сліди. Ті, якими я досі йду за нею…

Я виглядаю у вікно й гукаю:
Мамо, чого так рано надворі? Замерзнеш!
Вона обертається, махає мені лопатою, усміхається крізь пару:
Для вас, ледацюг, стараюсь!
А вже наступного дня мами не стало

Досі не можу спокійно проходити повз наш двір у Черкасах
Кожного разу, коли бачу ту стежку від хвіртки до ґанку, серце судомно стискається, наче його хтось зціпив у жмені.
Саме я зробила те фото другого січня
Проходила повз, побачила сліди на снігу й зупинилась.
Сфотографувала, сама не розуміючи навіщо.
Тепер це фото єдина річ, що залишилась мені від тих днів

Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною.
Мама вже зранку 31-го грудня була на ногах.
Я прокинулась від запаху смажених котлет та її голосу з кухні:
Доню, підйом! Допоможеш мені салати доробити, а то тато ваш знову все поїсть, поки не бачимо!

Я спустилась, ще в піжамі, із розкуйовдженим волоссям.
Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартушку з персиками тому, що я їй подарувала ще у школі.
Усміхалася, щоки пашіли від духовки.
Мам, дозволь хоч каву спочатку випити, буркотіла я.
Каву потім! Спочатку олівє! засміялася і підсунула мені миску з печеними овочами. Нарізай дрібно, як я люблю! Не як торік кулачками.

Ми нарізали, перемовляючись про все на світі.
Мама розповідала, як вони святкували Новий рік у її дитинстві: без цих «закордонних» салатів зате з оселедцем під «шубою» й мандаринками, які її тато приносив із заводу «по знайомству».

Потім батько повернувся з ялинкою височезною, аж до стелі.
Ну що, господині, приймайте красуню! крикнув з порогу.
Тату, ти, мабуть, цілий ліс наповал! аж підскочила я.
Мама поглянула, зітхнула й руками розвела:
Гарна, гріх казати. А куди ми її поставимо? Торік хоч поменша була.
Та все ж допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Даринкою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки зі скрині ще з мого дитинства.
Вона взяла прозорого янголятка й прошепотіла:
Оцього я тобі купувала на перший Новий рік. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді не памятала, але кивнула головою вона так світилась, коли я це згадувала

Брат Андрій приїхав ближче до вечора з пакунками, подарунками й пляшками.
Мамо, цьогоріч справжнє шампанське привіз! Не те, що торік кисляк!
Ой, сину, та хоч би всі не перепились, посміялась мама й обійняла його.

Опівночі всі вийшли у двір.
Тато з Андрієм запускали феєрверки, Даринка верещала від радості, а мама стояла поряд зі мною, міцно обіймаючи за плечі.
Дивись, доню, яка краса, прошепотіла вона. Яке гарне життя у нас
Я обійняла її у відповідь:
У нас найкраще, мамо.

Ми пили шампанське прямо з пляшки навколо, дружно сміялися, коли ракета вистрілила через сарай сусіда.
Мама, трохи розвеселена, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, а тато підхопив її на руки.
Ми реготали до сліз.

Першого січня весь день всі ледарювали.
Мама знову все готувала цього разу вареники та холодець.
Мамо, ну досить! Ми і так як колобки! бурчала я.
Та де там! Святки тиждень гуляють! махнула рукою.

Другого січня мама, як завжди, встала на світанку.
Почула, як клацнули двері, визирнула у вікно а вона у дворі, із лопатою. Очищає стежку. У старому пуховику, хустка завязана навколо голови.
Працює дбайливо: від хвіртки і до самого ґанку вузенька, чітка стежечка до дому. Сніг змітає до стіни, як завжди любила.

Я крикнула у вікно:
Мамо, захолоне ж ти!
Вона обернулася, помахала лопатою з усмішкою:
А то будете до весни по кучугурах шпортатись! Чайника краще постав!

Я усміхнулась і гайнула на кухню.
Вона повернулась через пів години, щоки червоні, очі сяють.
От, тепер лад, сказала й сіла каву пити. Гарно вийшло, правда ж?
Дуже, мамо! Дякую!
Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос.

Третього січня зранку вона прокинулася й тихо сказала:
Доні, щось у мене в грудях поколює. Не дуже, та неприємно.
Я відразу стривожилася:
Мамо, може викликати швидку?
Та нащо, доню. Переморилась, мабуть, бігала, все готувала. Полежу мине.

Вона лягла на диван, ми з Даринкою сіли поруч.
Тато поїхав до аптеки по ліки, а вона ще жартувала:
Та не дивіться так сумно, ще я вас всіх переживу!
А тоді раптом змінилась на обличчі. Вхопилась рукою за груди.
Га недобре мені Дуже недобре

Ми викликали швидку. Я тримала її за руку й шепотіла:
Мамо, тримайся, зараз лікарі приїдуть, все буде добре
Вона глянула на мене і ледве чутно сказала:
Доню як я вас люблю Не хочу прощатись.

Лікарі приїхали миттєво, та вже нічим не могли допомогти.
Гострий інфаркт. Усе сталося за кілька хвилин.

Я сиділа на підлозі у коридорі й вила не вірила. Ще вчора вона танцювала під феєрверки, сміялася, а сьогодні

Навшпиньки вийшла у двір.
Сніг майже не сипав.
І я побачила її сліди малі, рівні, охайні. Від хвіртки до ґанку й назад. Саме такі, які вона завжди залишала.
Я стояла над ними довго.
Запитувала у Бога: як так ще вчора людина ходила по землі, залишала свої сліди, а тепер її нема?
Сліди є, а мами нема

Наче відчуваю: вона другого січня востаннє вийшла щоб залишити нам чисту стежечку. Щоб могли пройти нею вже без неї.

Я не стала їх замітати. Всім сказала: «Не руште!»
Нехай зникнуть, коли саме небо їх покриє.

Це останнє, що мама зробила для нас. Її турбота пробивалась навіть після смерті.
Через тиждень випало багато снігу.
Я зберігаю те фото маминих останніх слідів.

Щороку третього січня переглядаю його, дивлюсь на пусту стежку біля дому.
Щемить усе: знаю й розумію десь під тим снігом вона залишила свої останні сліди.
Тими самими я все ще йду за нею дотеперІноді мені здається, що варто лиш заплющити очі й почую, як вона гукає із двору:
Доню, обережно, слизько!
І знову йтиму тією стежкою, що торік проклала мама. Сніг хрумкотітиме під ногами, мороз лоскотатиме щоки, а десь збоку пройде теплий мамин сміх.
Я йду цією стежкою кожного разу, коли сумно, коли радісно, коли страшно. Не бачу її, але знаю: доти, поки памятаю, крокуючи слідами мами, вона поруч.
Стежка від хвіртки до ґанку найцінніша дорога мого життя.
Бо з неї починається дім, а в ньому досі живе її тепло.

Оцініть статтю
ZigZag
Я вигукнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! — Вона обернулася, помахала лопатою у знак привітання: — Для вас, ледарів, стараюся! — А вже наступного дня мами не стало… Я досі не можу спокійно пройти повз наше подвір’я… Щоразу, коли бачу ту стежку, серце стискається, наче хтось міцно його тримає. Саме я зробила те фото другого січня… Просто йшла повз, побачила сліди на снігу — і зупинилася. Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото — єдине, що залишилось від тих днів… Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною. Мама зранку тридцять першого вже була на ногах: запах смажених котлет і її голос на кухні розбудили мене: — Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато знову всі продукти з’їсть, поки ми не бачимо! Я спустилась, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Вона усміхалась, щоки рум’яні від духовки.— Мамо, дай хоч кави випити, — заблагала я. — Кава потім! Спочатку олів’є! – засміялась вона й кинула мені миску зі запеченими овочами. — Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу — кубиками з кулак. Ми різали, балакали про все на світі. Вона розповідала, як у дитинстві Новий рік зустрічали — без заморських салатів, лише з оселедцем під шубою й мандаринами, які її тато приносив з роботи по блату. Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, аж до стелі. — Ну що, жінки, приймайте красуню! — крикнув він з порога з гордістю. — Ой, тату, та ти ліс весь вирубив? — зітхнула я. Мама вийшла, подивилась і розвела руками: — Гарна, звичайно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була. Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Лерою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки — ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляного ангелика і тихенько сказала: — Оцього я тобі на перший Новий рік купила. Пам’ятаєш? — Пам’ятаю, мам, — збрехала я. Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася від радості, коли я зробила вигляд, що згадала того маленького ангелика… Брат приїхав ближче до вечора — галасливий, з торбами, подарунками й пляшками. — Мамо, я тепер шампанське нормальне взяв! Не те, що торік – кислятину! — Ой, синочку, аби лиш всі не напилися, — пожартувала мама й обійняла його. О дванадцятій ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лера аж пищала від захвату, а мама стояла біля мене, міцно обійнявши за плечі. — Дивись, доню, яка краса, — пошепки казала вона. — Яке щасливе у нас життя… Я обняла її у відповідь: — У нас найкраще, мам. Ми пили шампанське просто з пляшки, сміялись, коли феєрверк полетів у бік сусідського сараю. Мама, трохи весела, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, і тато підняв її на руки. Ми всі сміялися до сліз. Першого січня ми цілий день відпочивали. Мама знову готувала – цього разу вареники й холодець. — Мамо, досить вже! Ми й так, як кульки, — бурчала я. — То нічого, доїсте! Новий рік же цілий тиждень святкують, — відмахувалась вона. Другого січня вона знову встала рано, як завжди. Я почула, як грюкнули двері, заглянула у вікно — вона на дворі з лопатою, чистить стежку. В старому пуховику, хустка на голові зав’язана. Все робить акуратно: від хвіртки до ґанку — вузенька, рівна стежина. Напихає сніг до стіни будинку, як завжди любила. Я крикнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! Вона обернулась, помахала лопатою: — То щоб ви, ледарі, не топтались по заметах до весни! Йди краще чайник став! Я усміхнулась і пішла на кухню. Вона повернулась за півгодини — щоки червоні, очі сяють. — Все, тепер порядок, — сказала й сіла пити каву. — Красиво вийшло, правда? — Дуже, мам. Дякую. Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос. Третього січня вранці вона прокинулась і тихо сказала: — Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно. Я одразу занепокоїлась: — Мамо, скору викликати? — Та ну, доню, просто перевтомилась. Стільки готувала, стільки бігала. Полежу — пройде. Вона лягла на диван, ми з Лерою поруч сиділи. Тато поїхав у аптеку по ліки. Вона ще жартувала: — Та не дивіться ви на мене так сумно. Я ще вас усіх переживу. А потім зненацька схопилась за серце, зблідла. — Ой… погано мені… Дуже погано… Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла: — Мамочко, тримайся, лікарі вже їдуть, все буде добре… Вона глянула на мене й ледве чутно промовила: — Доню… дуже вас усіх люблю… Не хочеться прощатися. Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого зробити не змогли. Важкий інфаркт. Все сталося за лічені хвилини. Я сиділа на підлозі у коридорі й ридала. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, сміялась, а сьогодні… Я ледве стояла на ногах, вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі — маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку й назад. Точно такі, як вона завжди залишала. Я довго-довго стояла і вдивлялася в них. Питала у Бога: “Як це можливо: ще вчора людина ходила по цій землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є — а людини немає!” Мені здавалося, чи й справді — вона 2-го січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту стежину. Щоб ми могли йти нею без неї. Я не стала зметати сліди. І всіх попросила — не чіпати. Хай залишаться, поки сніг сам їх не сховає назавжди. Це останнє, що мама для нас зробила. Її любов та турбота — навіть тоді, коли її вже не було поруч. Через тиждень випало дуже багато снігу. Я й досі зберігаю те фото з маминими останніми слідами. І кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на пусту стежку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом — вона залишила свої останні сліди. Ті, якими я досі йду за нею…