Я несмісно вийшла в коридор і випадково побачила, як мій чоловік Тарас пхає своїй матері в кишеню пальта купюру. У той момент свекруха сиділа за нашим кухонним столом, мило цвірінькаючи з гостями. Ця сцена спіймала мене зненацька, і я завмерла, не розуміючи, що думати. Чому Тарас робить це потайки? І чому я відчуваю, нібто мене обдурили у власній хаті?
Ми з Тарасом одружені п’ять років. Наш шлюб не ідеальний, але ми любимо одне одного та намагаємося будувати спільне життя. Я працюю бухгалтеркою в невеликій фірмі, Тарас — водієм у транспортній компанії. Грошей вистачає на життя, але розкоші не дозволяємо: платимо за хату, відкладаємо на ремонт автівки, інколи дозволяємо собі скромний відпочинок. Свекруха, Надія Степанівна, живе у сусідньому районі. Вона часто приходить до нас у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди намагалася бути ввічливою, хоч іноді її зауваження про те, як я готую або веду господарство, зачіпали.
Той вечір був звичайним. Ми запросили друзів на вечерю, і Надія Степанівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати та гаряче, Тарас допомагав накривати на стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молодість, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була теплою. Але мені треба було взяти ще одну тарілку з шафи в коридорі, і я вийшла з кухні. Саме тоді я побачила, як Тарас, озирнувшись, швидко засунув купюру в кишеню маминого пальта, що висяло на вішалці.
Я завмерла. Серце закалатало, в голові вихром закрутилися питання. Навіщо він це робить? Чому потай? Ми ніколи не ховали один від одного, що допомагаємо батькам. Я сама іноді даю гроші своїй мамі, і Тарас знає про це. Але він нічого не казав про те, що помагає Надії Степанівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині клекотіло. Свекруха продовжувала посміхатися, розповідаючи чергову історію, а я дивилася на неї й думала: чи знає вона, що син щойно підклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а Надія Степанівна пішла додому, я не витримала. «Тарасе, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти не сказав мені?» — запитала я. Він спочатку розгубився, а потім насупився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ти ж міг сказати мені, ми б разом вирішили». Тарас махнув рукою: «Не хотів тебе навантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова вразили мене. Свої гроші? Хіба у нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потай допомагає мамі, ніби я проти. Я згадала, як Надія Степанівна нещодавно хизувалася новою сумочкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Тарас дає їй гроші не лише на ліки? І чому вона бере їх, не сказавши мені ані слова, хоч сидить за нашим столом і їЯ глянула на Тараса, в його очах було щось невимовне – чи це провина, чи безмежна втома від усіх цих таємниць, але я зрозуміла, що навіть тисячі гривень у кишені пальта не зможуть зруйнувати те, що ми будували роками.
