Винесла Миколу на руках і ступила на мокрі сходи. Краплі дощу прослизали у напіввідчинені двері підїзду, змочуючи моє волосся. На вулиці було пусто. Навіть собаки не наважувались вилазити в таку непогоду. Холод пронизував крізь одяг, але йти було нікуди.
Декілька годин я блукала містом, притискуючи дитину до себе. Нарешті, побачила нас замерзлих і мокрих стара сусідка, пані Марія, і запросила до своєї невеличкої, зате теплої хати. Дала рушник, гарячу чашку чаю й зімяту ковдру для Миколи. Тієї ночі я плакала нишком, вдивляючись у стелю. Знала щось має змінитися.
Наступні дні були важкими. Шукала роботу, але ніхто не хотів брати саму з малою дитиною. Грошей на їжу залишалося все менше, а сором у очах знайомих болів гірше за голод. Роман і Оксана поводились так, ніби мене не існувало. А я відчувала, що зникла з їхнього життя, немов пляма, витерта ганчіркою.
Через тиждень прийшов лист. Спочатку подумала повістка або борг, про який забула. Розкрила конверт тремтячими руками. Та друковані слова змінили все: «Шановна пані Ярина Шевченко, повідомляємо, що ви єдиною спадкоємицею статків покійної пані Ганни Ковальчук, вашої далекої тітки»
Перечитала тричі. Не вірила. Ганна, яку бачила лише раз у дитинстві, залишила мені все. Великий дім на околиці, солідні рахунки та, найголовніше, частку в поважній торговій фірмі.
Негайно пішла до нотаріуса й крок за кроком оформила спадщину. Вперше за довгий час відчула, що сонце сходить і для мене. Купила новий одяг, дала Миколі все, чого він не мав: іграшки, теплі речі, смачну їжу. А найголовніше дала йому впевненість.
Роки минали. Я навчилася керувати справами тітки й, на подив усім, досягла успіху. Інвестувала розумно, зібрала порядних людей. Поступово моє імя стало відомим у ділових колах. Сильна, елегантна, загадкова жінка. Ніхто вже не згадував про дні, коли мене вигнали під дощем.
А от Роман і Оксана вже не сяяли. Їхня справа розвалювалася. Помилки, поспішні рішення, втрачені партнери все накопичувалося, як снігова грудка. Шукали інвесторів, але двері закривалися перед ними.
Одного ранку зателефонував мій адвокат:
Пані Ярино, фірму родини Бойків виставляють на продаж. У них великі борги. Якщо бажаєте, можете взяти участь у торгах.
Серце затріпотіло. Настав час. Доля подарувала мені шанс, про який мріяла тієї дощової ночі, коли нас викинули на вулицю з дитиною на руках.
Прийшла на аукціон у витонченому костюмі, зібраному в елегантний пучок волоссі. Ніхто не впізнав. Минули роки, і я вже не була тією зневіреною, приниженою жінкою. Я стала іншою.
Коли оголосили переможця, обличчя Романа й Оксани побіліли. Я, Ярина Шевченко, тепер володіла їхньою справою. Навіть не глянула на них. Лише підписала документи зі спокійною усмішкою.
Ввечері Роман прийшов до мого кабінету. Тремтів, зігнутий турботами, з обличчям, що постаріло за кілька днів.
Ярино прошу не кидай нас. Ти ж знаєш без цієї фірми ми пропали.
Я подивилася йому в очі. Це був той самий чоловік, що вигнав мене, казав, що ми з сином тягар. Тепер він благав про милість.
Романе, відповіла я холодно, життя дивна штука, правда? Тоді я казала пожалкуєш. І ось настав твій день.
Оксана теж намагалася мене вмовити. Сльози котилися по її щоках, але я бачила лише ту жінку, що виштовхнула мене під дощ із переляканим хлопчиком на руках.
Ярино, ми помилилися. Були сліпі через гордість. Будь людяною!
Я гірко посміхнулася.
Людяність? А ви були людяні, коли викидали нас у ніч? Коли Микола плакав і благав не відпускати вас? Тоді вам було байдуже.
Вони пішли, понурівши голови. Справа була моєю, а в них не залишилося нічого.
Микола виріс сильним і розумним хлопцем. Іноді я розповідала йому про ту дощову ніч. Казала гідність не можна втрачати, навіть коли весь світ від тебе відвертається.
І щоразу, коли я бачила Романа на вулиці у поношеному пальті, із порожнім поглядом відчувала спокій. Не через помсту. Через справедливість.
Бо тієї дощової ночі, багато років тому, я пообіцяла собі: одного дня вони пожалкуватимуть. Так і сталося.
