Я вийшла на вулицю, міцно притиснувши до грудей Матвія. Дощ цілував моє обличчя, а вітер свистів у вухах, немов насміхаючись з мого безсилля. Сходи були слизькі, мокрі, немов сама доля намагалася підставити мені підніжку. Краплини пробивалися крізь напіввідчинені двері підїзду, залишаючи на моїх пасмах волосся холодні сліди. Місто завмерло навіть безпритульні собаки сховалися від цієї непогоди. Я відчувала, як мороз пронизує крізь тонкий одяг, але йти було нікуди.
Декілька годин я блукала вулицями, немов примар, притискуючи сина до себе. Врешті-решт, нас помітила сусідка, літня пані Марія. Вона запросила нас у свою скромну, але теплу оселю. Дала рушник, гарячий чай і зробила імпровізоване ліжко для Матвія. Тієї ночі я плакала, дивлячись у стелю, і знала так більше не може тривати.
Наступні дні були важкими. Я шукала роботу, але хто візьме на себе матір із малим дитиною? Гроші танули, а сором у очах знайомих болів гірше голоду. Олег і Тетяна поводилися так, ніби мене ніколи не існувало. Я відчувала себе як витерта пляма непомітна, забута.
Через тиждень мені прийшов лист. Руки тремтіли, коли я розкривала конверт думала, це черговий борг або звістка від влади. Але слова на папері змінили все: *«Шановна пані Ярина Шевченко, повідомляємо, що ви єдиною спадкоємицею майна покійної пані Ганни Коваль, вашої далекої тітки»*
Я перечитала листа тричі. Не вірила. Ганна, яку бачила лише раз у дитинстві, залишила мені все великий будинок на околиці Києва, солідні рахунки й частку в престижній торгівельній компанії.
Я негайно пішла до нотаріуса й поступово вступила у права спадщини. Вперше за довгі роки я відчула, що сонце зігріває й мене. Купила новий одяг, дала Матвію все, чого він не мав: іграшки, теплі речі, смачну їжу. Але найголовніше дала йому впевненість у завтрашньому дні.
Роки минали. Я навчилася керувати бізнесом тітки й, на подив усіх, досягла успіху. Інвестувала розумно, оточувала себе надійними людьми. Повільно, але впевнено моє імя стало відомим у ділових колах. Сильна, елегантна, загадкова жінка. Ніхто вже не згадував про ті дні, коли мене вигнали під дощем.
А Олег і Тетяна втрачали усе. Їхня компанія розвалювалася поганий менеджмент, поспішні рішення, втрачені партнери. Вони шукали інвесторів, але двері перед ними зачинялися.
Одного ранку мені зателефонував мій адвокат:
*«Пані Ярино, фірму родини Лисенків виставляють на продаж. Вони в боргах. Якщо бажаєте, можете взяти участь у торгах.»*
Серце забилося швидше. Настав мій час. Доля піднесла мені на блюді те, про що я мріяла в ту дощову ніч, коли мене викинули на вулицю з дитиною на руках.
Я прийшла на аукціон у витонченому костюмі, зібраним у строгий пучок волоссям. Ніхто не впізнав мене. Я вже не була тією зневаженою, безпорадною жінкою. Я стала іншою.
Коли оголосили переможця, обличчя Олега й Тетяни зблідли. Я, Ярина Шевченко, стала новою власницею їхнього бізнесу. Я не дивилася на них лише підписала документи з холодною посмішкою.
Ввечері Олег прийшов до мого кабінету. Він постарів, його плечі зігнулися під вагою тривог.
*«Ярино будь ласка не кидай нас. Ти ж знаєш без цієї компанії ми пропадемо.»*
Я подивилася йому в очі. Це був той самий чоловік, що виганяв мене, називав мене й нашого сина тягарем. А тепер він благав.
*«Олеже, відповіла я спокійно, життя дивна штука, правда? Я казала, що ти про це пошкодуєш. І ось настав той день.»*
Тетяна теж намагалася мене умовити. Сльози котилися по її обличчю, але я бачила лише жінку, яка виштовхнула мене під дощ із переляканим сином на руках.
*«Ярино, ми помилилися. Ми були сліпі від гордості. Змилуйся!»*
Я гірко посміхнулася.
*«Милосердя? А воно було в вас, коли ви викидали нас у ніч? Коли Матвій плакав і благав не відпускати вас? Тоді вам було байдуже.»*
Я відпустила їх із опущеними головами. Бізнес був моїм, а вони нічиї.
Роки пройшли. Матвій виріс сильним і розумним чоловіком. Іноді я розповідала йому про ту дощову ніч. Казала, що гідність це останнє, що можна втрачати, навіть коли весь світ від тебе відвертається.
А коли я бачила на вулиці Олега у поношеному пальті, із порожнім поглядом, у мені прокидався спокій. Не радість від помсти, а відчуття справедливості.
Бо в ту дощову ніч, багато років тому, я присягнула собі: вони колись пошкодують. І так воно й сталося.
