Досі не розумію, як я це допустила. Як могла не помітити за солідною зовнішністю та тридцятьма вісьмома роками звичайного маминого синочка. На вигляд — дорослий чоловік, рішучий, навіть харизматичний. Розлучений, жив окремо від матері, свою квартиру здавав. Я думала — зрілий. А виявилося, що зрілість була лише зовні.
Я теж мала невдалий досвід: перший шлюб розпався через інфантильність чоловіка. Той цілими днями сидів за комп’ютером і навіть не шукав роботу. Після нього я вирішила: тепер — лише чоловік старший. Але, на жаль, вік — не гарантія зрілості.
З новим чоловіком я познайомилася через… його матір. Працювала тоді тимчасово в магазині, вона була нашою постійною покупницею — добра, привітна, чемна. Казала: “Ось би мені таку невістку, як ти”. Потім почав заходити її син, доглядав, як за підручником. А я повірила — у турботу, у стабільність, у надійність. Вийшла заміж, переїхали до його старої квартири.
Перший шок — сам будинок. Усе всередині було в стилі пізнього СРСР: килими на стінах, хрусталь у серванті, шафи з шістдесятих. Я несміливо запропонувала: “Може, оновимо? Хоча б дрібний ремонт?” А він у відповідь: “Ти що, це ж мама вибирала. Шкода викидати!” Навіть килим зі стіни знімали зі скандалом. Він сварився, наче я його матір вбила.
Потім — більше. Посуд із шафи брати не можна. Бо “такої якості зараз не роблять”. Фрази — слово в слово, як у його матері. І, звичайно, вона почала приходити частіше. І, звичайно, не без його запрошення.
З порогу починалися настанови: чому не віник, а пилосос? Нащо килим зняли? І взагалі — “все в домі має бути, як у мене, так синові буде краще”. Потім — кулінарія. “Ти борщ не так вариш! Мій син їсть тільки з піджаркою та сальцем”. Я одного разу не витримала: “А ви потім з ним по лікарях бігатимете? Це не їжа, а шлях до гастриту!”
Спробувала меблі поміняти — свекруха нагадала: “Ти ж сюди прийшла з порожніми руками!” А що, треба було батьківську стінку приволокти? Я, між іншим, теж працюю. Поки що продавчинею, але стараюся, і планую знайти кращу роботу. До того ж у мене є чоловік, який непогано заробляє. Чому я не можу приймати рішення в цьому домі?
А він… Він все більше схожий на свою матір. Нещодавно й взагалі видав: “Може, почнеш серіали дивитися, щоб із мамою було про що поговорити?” Здуріти можна. Я телевізор не вмикаю, мені й так із нею вистачає часу — вона тут щодня, як за розкладом. Розповідає, що я не так прасую, не так мию підлогу, не так закриваю шафки.
І я не можу сказати, що вона зла чи погана. Ні. Вона просто… занадто. Занадто нав’язлива, занадто контролююча. І найстрашніше — чоловік не бачить у цьому нічого поганого. Він вважає це нормою. А я не хочу так жити. Я не хочу перетворюватися на копію його матері. Я хочу жити своїм життям, влаштовувати дім за своїми правилами.
Так, квартира не моя. Так, я не вкладалася матеріально. Але душу я сюди вклала. І не збираюся робити своє життя філією радянського музею під керівництвом свекрухи.
Я хочу дитину. Але я не хочу, щоб моя дитина бачила таку модель родини. Не хочу, щоб вона виросла під материним диктатом, як мій чоловік. Він уже не хлопчик. Час би і самому зрозуміти: одружився — відокремлюйся. А якщо ні — можливо, мені пора відокремитися самій. Поки не пізно.
Іноді краще зробити важкий вибір зараз, ніж потім довго жити з почуттям, що зрадила саму себе.
