Я виховувала сина сама, мріяла про його підтримку, а він став тягарем разом із дружиною.
Присвятила життя синові, годувала, одягала, відмовляла собі у всьому, аби він виріс гідною людиною. Та замість вдячності — байдужість, лінощі й зрада. Мій син, якого я так кохала, і його жінка стали для мене в’язнем на шиї. Тепер стою перед страшним вибором: вигнати їх чи й надалі терпіти, втрачаючи останні сили й надію.
Мене звуть Оксана Михайлівна, живу в невеличкому містечку на Волині. Мій Данило колись був щирим, лагідним хлопчиком — справжнім дивом. Я, сама, крутилася, мов білка в колесі, щоб дати йому все, що лиш могла. Мріяла, що зросте — стане моєю опорою, підтримає, як я його підтримувала. Та мрії розвіялися, немов попіл у вінас, коли він подорослішав.
Після школи Данило відмовився вчитися далі. «Мамо, університет — не моє», — сказав і подався до армії. Сподівалася, що служба зробить його чоловіком, що повернеться з бажанням щось робити. Але він повернувся гіршим. Вчитися? «Лінь». Працювати? «Тільки якщо робота буде якнайлегшою». Вимагав недосяжного: великі гроші, мінімум зусиль. Влаштувався на склад, але через місяць звільнився — «не сподобалося». Півроку сидів вдома, не робив нічого. Я годувала, купувала речі, платила за все зі своєї мізерної пенсії, хоч сама ледве виживала.
А потім він привів у дім дружину — Маріанну, вісімнадцятирічну дівчину, яка ніколи не працювала й не збиралася. Вона поводилася так, ніби світ належав їй, хоча не мала ні освіти, ні планів. Звісно, вони оселилися в мене. Моя маленька хатина, і без тісна, перетворилася на поле битви. Намагалася говорити з ними, звертала увагу на безлад, на їхнє неробство, але кожне моє слово зустрічало злість. «Мамо, ми самі розберемося!» — гарчав Данило. Маріанна лише піддувала, закачуючи очі. Їхні слова були ніби плювок у мої зусилля.
Одного дня я не витримала. «Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — вигукнула я. — Я не можу годувати вас обоїх на свою пенсію! Мені й так не вистачає, а ви сидите у мене на шиї!» Голос тремтів від болю й гніву. Поставила ультиматум: до кінця місяця — збирайте речі й геть. Данило дивився на мене з обра«Та як же так, мамо?» — пробурчав він, але в його очах я побачила лише холодну душу чужої людини.
