Я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете
Драматична історія із глибинки Чернігівщини
— Володю, вставай, ранок давно, треба на роботу! — тормошила чоловіка Оксана, тримаючи в одній руці підгорілу пательню, а в іншій — звичну надію, що він просто жартує.
— Не встану. Залиш мене, Оксанко. Годі. Більше на фабрику я не піду, — не розплющуючи очей, буркнув Володимир і повернувся до стіни.
Дружина спочатку засміялась — ну, подумаєш, відпустка скінчилась, ще не оговтався.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Мар’янки гуляли, відпочили, тепер — знову в ритм. Справ — по горло!
— Я тобі серйозно. Усе. Звільнився. Більше не працюю. Заяву ще до відпустки написав. Вчора був мій останній день.
— Ти що, Володю?! З глузду з’їхав?! Де ти таку роботу знов знайдеш? Та в тебе до пенсії два роки! Потерпи! — Оксана зблідла і ледве не впустила пательню.
— Не витримаю більше. Сил нема. Усе — закінчив. Ми п’ятьох дітей підняли. Троє синів, дві дочки. Всіх навчили, всіх прилаштували. На ноги поставили. А я? Я тепер хочу просто відпочити. Усе, моя справа зроблена.
— Та в тебе розуму нема, якщо вирішив сісти дітям на шию, — з болем видихнула дружина. — Хто годувати тебе буде? Моя пенсія — сльози. А ти, значить, вирішив, що тебе утримуватимуть?
— Звичайно. Вони ж не чужі мені. П’ятеро! Невже один батько голодний залишиться?
— Та ти з глузду з’їхав, старий хропуне! — закипіла Оксана. — У дітей самих турбот повно. Он, квартири в іпотеці, онуки до школи ходять. А ти… даровідник! — схопила його за рукав і штовхнула.
Він різко відмахнувся — і вона вдарилась об шафу.
— Не лізь. Не чіпай. Я вирішив. Усе.
Сльози підступили до очей Оксани. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад шляху нема. Схопила хустку і побігла до сусідки — тітки Галі, мудрої бабусі, до якої йшли за порадою навіть дільничні.
— Ох, тітко Галю, лихо в мене! Володя з глузду з’їхав! Звільнився, каже, більше не може працювати. Що робити? Як його вгамувати?
— Та чого ти галасуєш. Він і справді стомився. П’ять душ виростив — це тобі не насіння лускати. Видно, надорвався чоловік. Дай відпочити. Поживи ж із ласкою.
— Ага, зараз! Я йому ласку покажу. Ось діти приїдуть, і влаштуємо йому «відпочинок»! — зі злим вогником у очах проговорила Оксана.
За тиждень вся родина зібралась. Оксана всіх подзвонила, наставила стіл, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялись, обіймались, онуки метушились по подвір’ю. Але за обідом, як лише зняли посуд, нависла напружена мовчанка.
— Тату, — першим порушив старший, Андрій, — це правда, що ти звільнився?
— Правда, сини. Вирішив — годі. Сил більше нема.
— Ну ти ж що, тату? — встряв середній, Богдан. — Два роки лишилось. Потерпи. Ну, це ж просто… безглуздо!
— Я все вирішив. Стаж у мене більше сорока років. До пенсії дотягну. А ви — п’ятеро вас. Прокормите старого, я певен.
Дружина за його спиною тріумфувала, а діти заворушились. Андрій покашляв:
— Ну… у нас зараз кредит, ми машину беремо. Важко буде.
— А у нас Мар’янка в музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші літають, самі знаєте, — додала дружина Богдана. Сам він мовчав.
— А я… ремонт почав. До зими треба встигнути, потім квартиру продаватимемо. Більше не потягну, — видихнув молодший, Тарас.
Доньки заговорили наперебій. У одній меблі замовлені в розстрочку, у іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Оксана підвелась, як генерал перед атакою:
— Ну ось, Володю, бачиш? У всіх справи, клопоти. А ти — в тягар. Не соромно тобі, га? Ти від дітей хочеш тягнути, а не допомагати. Завтра зранку — іди шукай роботу. Додому без паперу про прийом — не пущу. Зрозумів?
Володимир встав. Мовчки. Дивився на своїх дітей. На дружину.
— Я вас п’ятьох виростив. А ви одного батька прогодувати не хочете… — промовив глухо і пішов у спальню.
Зранку він пішов влаштовуватись. Взяли. Зарплата вдвічі менша, але хоч щось. Оксана залишилась задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.
Пізно ввечері в двері постукали. З лікарні повідомили: Володимир помер. Великий інфаркт. На роботі стало погано, не встигли довезти. Помер у швидкій.
Зараз Оксана живе сама. Пенсія — копійки. Діти відвідують рідко. Переважно доньки. Сини дзвонять по святах.
А в її пам’яті знову і знову звучать останні слова чоловіка:
«Я вас п’ятьох виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете…».
